56.

Софі. 

- Ні! – почула я з-за дверей крик і моє волосся мало не стало дибки. 

Сергій співчутливо глянув на мене. 

- Може, не зараз? Тобі терміново? 

- Я можу передумати, – я нервово пригладила неіснуючі складки на спідниці. – А мені це потрібно. 

- Так, і не скажеш, що задумала? – хитро прищурився він. – Я ж і допомогти можу. 

- Ти вже й так допоміг, коли я влаштовувалася. Не можу ж я тебе щоразу просити, самій пора. 

- Мудре рішення. Але навіть якщо отримаєш відмову, то не вішай ніс. – усміхнувся він. – Аліна хорошої про тебе думки... 

- Ти так говориш, ніби щось підозрюєш... – усміхнулася я. 

- Ти ж не звільнятися йдеш? Бо це справді буде фігово. 

- Та ні... 

Я вдихнула глибше і постукала в двері. 

- Ні! – Аліна Ростиславівна була ще зла і тільки завершувала розмову по телефону. Вона поклала трубку і запропонувала мені сісти. – Ці справи... Що там у тебе? 

Я швидко оцінила ситуацію. Вона приглушила злість заради мене, але ще не остигла. 

- Я не хотіла вас турбувати, але така справа... 

Вона нахилилась, уважно дивлячись на мене.  Це викликало острах. 

- Я знаю, що працюю у вас не так давно... 

- Тільки не говори, що зібралася звільнятися. – Льодяним тоном видала вона. 

- Ви що? Ні в якому разі! Мені подобається у вас. Я обожнюю свою роботу. 

- Це добре. – полегшено видихнула вона. – Тільки нового рекрутера шукати не вистачало. Що тоді? 

- Розумію, що я у вас зовсім не довго. Але, можливо, ви б навчили мене ще чомусь, хотілося б якогось кар’єрного зростання. 

- Ну ти хвацька. – засміялася вона. – Навіть не знаю, що сказати. Мені ж ти потрібна на цій посаді. 

- Я чудово встигаю і оптимізувала роботу навіть краще моєї попередниці. Тому могла б десь підпрацьовувати. 

Вона оцінююче поглянула на мене. 

- Що ж, я подумаю. Можливо, щось і знайдеться. Тільки буде умова – щоб не заважало основній роботі. 

- Звісно. Думаю, я встигатиму. 

- Гаразд. Я повідомлю, коли щось вирішу. Йди. 

Я полегшено видихнула, коли двері закрилися за спиною. Сергій, здається, також. 

- Бачу з тобою все добре. 

- Ага. Здається, вийшло. 

- Так і думав. Я ж бачив, кого треба брати на роботу. 

І це тішило. Круто, коли люди бачать в тобі можливості. 

Шкода лише, що це не той, від кого ти цього очікуєш найбільше. 

Ця думка, як краплина отрути влита в кров, так і не лишила місця для спокою.