54.

Макс 

Вона пішла. А я залишився стояти, як дурень посеред свого офісу. 

Навіть слухати мене не захотіла. Було враження, що мені дали під дих, і я в повному нокауті. 

Захотілось щось розтрощити, але вчасно згадав, що я не вдома і доведеться оплачувати ремонт офісу. 

Хто? Хто тоді мене підслухав і зробив запис? Ще й вирвав все з контексту? Де решта? 

Але я пригадав, що закрив двері. Хоча, яка різниця. Той, хто відправляв їй це – точно знав, що робить і явно хотів зіпсувати все. 

Здається, йому це вдалося. 

Мені лишалось лише одне – набрати до друга. Тільки він міг реально допомогти. І порадою, і діями. 

До Марка я потрапив аж увечері. Відтоді мій настрій не покращився, як і ситуація з Софі теж. Я не розумів, що маю їй написати чи сказати. Так, я сказав ті слова, і вони були правдою... Але правда може змінюватися. Я вже відчув це по собі. По тому, що мені було боляче від того, що вона навіть не хоче мене чути. 

- Чувак, ти останнім часом мені не подобаєшся. Ніяких спарингів. 

- Та я не за цим. Потрібна дружня порада. – Я з надією глянув на Марка, той кивнув. – Пам’ятаєш вчорашню розмову? 

- Ну так. 

- Її хтось записав і скинув Софі. Якраз ту частину... 

- Бля... І що вона? 

- Навіть слухати мене не захотіла. Уявлення не маю, як тепер бути. 

- Співчуваю, – він поплескав мене по плечу. – Дай їй остигнути. Вона має повне право злитися. Ти ж їй сказав, що втюрився по вуха? 

- Я не втюрився. 

- Макс, та досить... В тебе це на лобі великими буквами написано: “Я тащусь від Софі, я хочу Софі, – почав насміхатись він. – Я кохаю Софі...” 

- Та пішов ти. – психонув я, від його слів легше не ставало. 

Мабуть, тому що він говорив правду. За ці тижні я прив’язався настільки, що не міг не думати про неї. Потрібен тайм-аут і воно пройде.  

- Хто тобі ще очі відкриє, Максе. Здається, цього разу ти таки влип. 

- Ти хочеш бути правим, але якщо ми не будемо бачитися, думаю це допоможе. – Може, це була лише мантра, але я починав вірити в це. Так було простіше. 

- Не хочеш випити? В мене є джин. 

- Я пас, за кермом же. Дякую за поради. 

- Та я і не радив нічого особливо. Хоча, я б уже був біля своєї з букетом і цілував їй ноги. 

- Серйозно? – перепитав я, хоча знав, що так би він і зробив. 

- Як я ще маю робити з жінкою, яку кохаю? Якщо вже так вийшло, що посварилися, то це життя. Головне помиритися. Бо знайти ту людину, з якою тобі комфортно, – це важко. Якщо ти її знайшов, то пора б переставати робити дурниці, а думати головою. 

- Ніби я нею не думаю... – трохи образився на його репліку. 

- Думаєш. І маєш вирішити, що тобі потрібно. Ти не зобов’язаний робити так, як каже суспільство. Одружуватися, заводити дітей... Тож виріши, чи воно тобі потрібно, бо якщо ні – то відпусти її. Ти вже поводишся як закоханий дурень і якщо зіпсуєш дівчині життя – сам же себе мучитимеш. 

- Я зрозумів твою думку. Мені потрібно подумати і вчинити правильно. 

Кохання це чи не кохання, але потрібно було ввімкнути голову і вирішити, що ж робити далі. 

Адже те, що у нас було в минулі вихідні – саме так для мене виглядали стосунки. Стосунки, яких я ніколи раніше не заводив, бо не вважав за потрібне. Не бачив сенсу в створенні сім’ї, дітях, дружині... Мені подобалося моє вільне життя. Я любив це, кайфував від цього і не хотів ніколи зв’язувати себе зобов’язаннями. Але відмовитися від Софі? Я не був певен, що хочу цього.