48.

Макс 

Я сидів приголомшений і спустошений. Виявляється, вона увесь час справді була хвора? Такий кашель не зімітуєш. А я як ідіот думав, що вона з ним... 

Хоча, може вона з ним? Не хотілося про таке думати. 

Робочий день закінчувався і я мав їхати додому, але вирішив інакше. 

Спочатку забіг в аптеку і закупився чаєм від застуди, жарознижуювальними і льодяниками для горла. 

Далі в супермаркет - тут вже гуляй народ. Я йшов і не знав, що їй потрібно, тому брав усе - м’ясо, молоко, йогурт, хліб, фрукти, якісь мюслі... Ще в кошик полетіли макарони та бурий рис, оливкова олія, лосось, чай і кава... 

Згадуючи, як живуть мої знайомі дівчата і що в них в холодильнику завжди пусто, я підозрював, що у Софі справи не краще. А ще ж хвора. 

Потрібно печиво і мед до чаю. І лимони. У них же вітамін С. 

У фіналі ті покупки ледве помістилися в два пакети, які мало не тріщали. Мабуть, перегнув трохи. Сам би стільки не з’їв. 

Зараз я фасував це все в холодильник і насолоджувався виразом обличчя Софі, та й тим фактом, що я все собі придумав. Мене затопило хвилею полегшення. Якби можна було покричати від захвату, я б це зробив. Але думка, що сусіди викличуть поліцію, зупиняла мене. 

- Давай допоможу. – рванулася вона. 

- Ні, ти хвора, йди відпочивай. Тут ліки ще. – я протягнув пакет з медикаментами. 

- Дякую. Але не варто було. Я все придбала собі. Зараз повернуся. Посуд з макао не бери. 

Вона зникла за дверима, а я скинув піджак і почав шукати ножі й дошку для нарізки. 

Дивно виходило все. Мені не хотілось в клуб чи на тренування, я й справді хотів зварити бульйон. Ну і не тільки... 

Підготувавши і поставивши варитися м’ясо на плитку, я обернувся – вона сиділа позаду, спершись на стіл ліктями і замріяно спостерігала. 

- І давно ти тут? 

- Я ж відразу повернулася. Ти був такий зосереджений, що не помітив. 

- Мабуть так. – усмішка сама з’явилася на обличчі. 

- Дарма це ти все. Мені може сподобатися і тоді я вимагатиму, щоб ти готував кожен день. 

Ти навіть не уявляєш, але я не проти... 

Мовчки присів біля неї навпочіпки і взяв за руки. Вони були ніжні й теплі. 

Вона завмерла, ніби сполохана птаха, не відводячи від мене погляду. 

- Кожен день не обіцяю, але... 

Я притягнув її руку і торкнувся вустами. І вона не вирвала її, навпаки - торкнулась моєї щоки. Це було навіть краще ніж відправити когось в нокаут, здається, тепер там був я... Важко порівнювати це відчуття з чимось іншим. 

Ніби я був вдома. 

Із щасливого забуття мене вирвала піна з бульйону, яка почала збігати і з шипінням залила плитку. 

Незважаючи на цей казус, бульйон вийшов непоганий. 

Навіть Софі оцінила і сказала, що з мене будуть люди. 

- Можливо, добавки? - запитав її, був певен що відмовиться, але потрібно було хоч якось розрядити мовчанку між нами. 

- Та ні, воно смачно, але я вже поїла. 

- Коли ти на роботу плануєш? 

- Завтра знову до лікаря. Я ще буває кашляю, але набагато рідше. - Вона усміхнулась. - Якщо відпустить - післязавтра буду. Та я й хочу на роботу. Мені там подобається.  

- Нікуди твоя робота не втече. Як я чув краєм вуха всі тобою задоволені. 

- Сьогодні задоволені, завтра – ні. – скривила смішну гримаску Софі. 

- Після такої компанії ти легко знайдеш роботу деінде. 

- Тільки мені тут подобається. 

Вона була така безпосередня, я просто не втримався, слова самі вилетіли: 

- Можна я залишуся в тебе?