47.

Софі 

Перші два дні я провалялась у ліжку, намагаючись збити температуру і хоч трохи полегшити кашель. На щастя, антибіотики та інші ліки діяли і вже на третій день було легше. Це був вихідний, тож я не дуже хвилювалася, що прогулюю. Та й лікар рекомендував хоча б тиждень постільного режиму – і байдуже, що то літо зараз. 

Але я придумала, як вирішити цю проблему хоча б частково. 

Агнес купила мені нову сімку і віддала свою стару мотороллу, що ледве дихала. 

А Оксана заскочила і привезла робочий телефон з офісу. Тож на початок нового тижня я вже була озброєна для домашньої роботи. 

Більшість всеодно робилась на ноутбуці. І по телефону. Працюватиму вдома, щоб не заражати інших. Документи роздрукує Сергій або Оксана. І їм легше буде. 

Коли Оксана почула, що я прийматиму дзвінки і пошту видихнула з полегшенням. Два дні моєї відсутності далися їм важко. Але що поробиш. Поки не придумали працівника на заміну. 

А ідея цікава. Я прокрутила її в голові і вирішила, що потрібно буде підкинути Ростиславівні на розгляд. Адже це вирішило б певною мірою відсутність деяких працівників. 

Та й насправді я скучила за роботою, якби дивно це не звучало. Мені подобалося шукати потрібних людей, спілкуватися з ними, підбирати кандидатів на вакансії. А ще більше – отримувати подяки за вдало підібраний персонал. 

Бувало, що і багато стресувала, коли траплялося щось незвичне, але ж це життя. 

Директорка благословила і в понеділок я з радістю приступила до роботи. 

Ну і з кашлем. Але це ставало на заваді лише коли розмовляла. 

На щастя за день аж одна людина була на співбесіду. А решта – на виробництво, тож під вечір я полегшено видихнула. І так встигла втомитися. Хвороба давалася взнаки. 

Телефон знову завібрував. Вже був майже кінець робочого дня. 

- Алло, я вас слухаю. 

“Софі? – пролунав в трубці здивований голос Макса.” 

- Так, це я. Що потрібно? – Якби я не почувалась, але він співробітник офісу... 

“Ти вже на роботі? – глухо запитав він.” 

- Ні, я ще й досі хвора. Мені здається, за моїм охрипшим голосом – це зрозуміло. 

“А якже Костя? – пролунало в трубці.” 

- Яке Костя має мати відношення до мене чи до роботи? – запитала я надто різко і надривно закашлялась. Лише потім заговорила знову. – Якщо тобі потрібно щось по роботі, то кажи. 

“Так. Потрібно декілька промоутерів. Якщо точно – десяток. Для проведення акції і роздачі листівок. Це на вихідні. Буде величезна акція і заходи від компанії.” 

- Я знаю. Будуть тобі твої промоутери. Це все? 

“Ти справді зараз з ним? – пролунало з трубки питання, яке могло б збити з ніг...” 

- Петренко, ти ідіот чи що? У мене бронхіт. Я вже п'ятий день валяюсь в ліжку з температурою. – Мене просто прорвало і ця лавина не хотіла зупинятися. На очах виступили сльози, а голос зрадницьки пом’якшав. – Здається, всі чоловіки однакові. Як же я вас ненавиджу. 

Може він і хотів ще щось сказати, але я кинула трубку і заплакала.  

То ось, що він думає про мене – що я з Костею. Усі ці дні... Чоловіки зовсім поплавлені, чи що? Я вже й захворіти не маю права, щоб не приписали інтрижку з кимось.  

Але найгірше не це – ця образа боліла. І так було погано від хвороби й втоми до вечора, то ще й це додалося. 

Я витерла сльози і соплі та закрила ноутбук, вирішивши виставити оголошення завтра. Київ – великий мурашник. На таку вакансію налетять, мов на гарячі пиріжки з м’ясом. 

Розбудив мене настирливий дзвінок у двері. Я розплющила очі – в кімнаті було темно. Значить вечір. І навряд чи це Агнес, в неї ж свої ключі. Хоча, могла і загубити. 

Підвелася і поплелася до дверей, протираючи очі. 

Мене чекав сюрприз – там був Макс. 

Що він ще хоче? Мало образив мене? 

Відкривати не хотілося. Але дзвінок знову задзвонив. 

- Софі, я знаю що ти біля дверей. В мене дуже тонкий слух. – пролунало з-за них. 

І я здалася. Насправді дуже хотілося почути, що він скаже. Боги, чому я така наївна? 

- Привіт. 

- Впустиш? – Макс стояв на порозі з виразом обличчя і очей, як у кота з відомого мультфільму – Я смаколики приніс. 

Він простягнув пакети, вибиваючи мене зі ступору. 

- В мене є що їсти. Що ти тут робиш? 

- Провідати хотів. 

- Чула, як ти хотів мене провідувати. – Я склала руки на грудях. 

- Можна я зайду? 

- Щоб пред'являти чергові претензії? Ні. 

Макс уважно подивився на мене і нарешті сказав: 

- Я бачив, як ти поїхала з ним. Він відповів на мій дзвінок і сказав, що ви разом. Це правда? 

Я дивилася на нього кілька секунд, не вірячи, що він справді це сказав. 

- Ні. Я загубила телефон. – Макс хотів щось додати, але я випередила його. – Твій шокер дуже знадобився. Дякую. 

- Що? – здається він був трохи шокований, принаймні вираз обличчя говорив саме про це. – Він щось зробив тобі? 

Макс кинувся до мене але я зупинила його рукою, яку він одразу взяв у свою. 

- Все гаразд. Зі мною все добре. Пусти. 

Я спробувала вирвати руку, але він не відпускав. Я і не хотіла, насправді. 

- Я нікуди не піду, ти ж знаєш. Якщо не впустиш, я сидітиму під дверима. Їстиму те, що приніс, а в туалет проситимусь до сусідів. 

Я засміялась, настільки кумедно це звучало. 

- Заходь вже. А то в світі побільшає людей, які вважають мене гулящою дівкою. 

- Не вигадуй дурниць. – Заперечив Макс і прослизнув в квартиру. – Де в тебе кухня? Потрібно викласти те, що купив. 

- Сюди. Тут не так просторо, як в тебе вдома – не заблукаєш. – я вказала на двері кухні і пропустила його вперед. 

Макс по–господарськи зайшов і почав розпаковувати пакети. 

Здається, він притяг цілий супермаркет. І навіщо? 

- Здається, тобі доведеться забрати це назад. 

- Це ж чому? 

- Я стільки не з'їм.