44.

Софі 

Темний холодний коридор здавалося був безкінечний і я не розуміла куди бігти. Якісь тіні снували по стінах. А страх сковував і не давав думати. Я повернулась і побігла, але за мить навпроти зустріла Костю. 

- Не сховаєшся, – єхидно усміхнувся він. – Думала, тобі це зійде з рук? 

Я повернулась і побігла в іншу сторону, та ноги були ватяними і я фактично не рухалася. Я глянула на них – так і було. Всі мої зусилля зрушити з місця нічого не давали. 

Я відчула, як Костя торкається моєї руки і я не можу нічого зробити. А з темряви з’являється Макс. Ніби по сценарію. 

Він швидко наближається і я кричу. 

- Макс! 

Але він лише зневажливо оглядає мене. 

- Ти й справді шльондра, Софі. – говорить він холодним байдужим голосом, а я відчуваю як тонкі смужки сліз течуть по щоках. 

- Макс, Макс... – шепочу я. – Максиме, невже ти йому віриш? 

- Софі! – ще один голос розриває мій світ і він тріщить. – Прокинься ти! 

В кімнаті горить світло, а наді мною сидить Агнес. 

- Ти так кричала, що аж мене розбудила. Я не могла лишити тебе мучитися. 

- Дякую. 

Незважаючи на те, що я полежала в гарячій ванні та випила глінтвейн вночі мене накрило. Піднялась температура і тіло почало страшенно ломити. Відчуття, ніби проїхали колесом від величезного трактора. Та й кошмари звідси. З дитинства знала – кошмари сняться хворим або тим хто спить в некомфортному місці.  

На щастя в косметичці був блістер з таблетками цитрамону, які я випила, щоб хоч трохи полегшити свій стан. Агнес лише співчутливо похитала головою. 

Вранці мені не полегшало. Потрібно було йти в лікарню. 

Знайшла номер офісу на своєму ноутбуці і зателефонувала з мобільного подруги. 

Аліна Ростиславівна була не дуже рада таким новинам, але побажала скорішого одужання. І попросила відкрити лікарняний, щоб не було питань. 

Цікаво в кого? 

Поволі вилізла з ліжка. Дихати було важко, голова розколювалася, але я спромоглася зробити собі чай. 

З ним і сіла за комп'ютер, першою справою відключила зі свого акаунту телефон і заблокувала його. Шкода, але що поробиш? Надії, що Костя його віддасть – не було. Знаючи його, ще й використає для шантажу. 

Потім мене очікував похід в поліклініку. 

Вона на моє привелике щастя була зовсім поруч. Але в моєму стані навіть цей відрізок дороги здався вічністю. Як і черги під кабінетами. 

Спочатку біля реєстратури, потім у приймальній, куди мене відправили, бо я ж не записувалася на прийом попередньо. 

Хоча сил фактично не було я все ж відзначила, що лікарня досить гарно виглядає – новий ремонт, гарні стільці і лави під кабінетами і навіть обладнання, яке схоже на нове.  

А останній раз була в лікарні, коли проходила медогляд в університет. Вона була досить старенькою і пошарпаною. Ремонт останній раз робився, мабуть як мене на світі не було. 

Тут навпаки все сяяло, та й персонал був дружній. 

Я дивилась, як люди заходять і виходять з кабінету, але не могла згадати, скільки вже тут сиджу. 

Лікар, що мене приймав виміряв температуру, прослухав і навіть позаглядав у горло. 

- Софіє, все йде до бронхіту. Не будемо бавитись народними методами, тим більше тобі потрібно на роботу. Ось – рецепт на антибіотики. Тут на тиждень. Запишись до когось, щоб потім оглянув тебе. Можливо, доведеться продовжити. І ще, рясне пиття, постільний режим, ніякої газировки. Візьми ще льодяники з ісландським мохом. І одужуй. 

- Це все? 

- Так, чи ти ще хочеш на щось рецепт? 

- Та ні, дякую. 

 В аптеці я придбала все необхідне і навіть жарознижуючі. Не було бажання довго хворіти і випасти з роботи. Тішило, що він відкрив мені лікарняний, щоб не було проблем на роботі.  

Напівмертва я досунулась на квартиру і впала у ліжко. Не хотілося абсолютно нічого, навіть жити. Тіло почало ломити по новому колу. І я закашлялась. 

Довелось підвестися і таки випити таблетку від температури. Лежати і мучитись не було сенсу. Та й інші ліки потрібно було прийняти. 

Там окрім антибіотиків ще ого–го список був. 

Потрібно буде ще й Айзеку якось повідомити про мою відсутність. Сподіваюся, Агнес виручить. 

Оце так вляпалася через власну дурість. Мало того що захворіла і витрати на лікування, ще й заробити на це не можу. Це бісило і додавало в мою і так повну чашу відчаю. 

Я знову подумала про Макса. Вже вечір, а він навіть не подзвонив. 

Гаразд, подзвонити він не міг, бо я телефон просрала. Але міг же зайти. Знає де я живу. Гарантовано пів офісу гуде. В нас чиїсь лікарняні просто не проходять непоміченими, бо когось кидають заміняти ту людину і починається хаос. 

Тож, він мав знати. Не те, щоб я чекала пакета з фруктами, лікувальні чаї і витирання моїх сопель та... 

Чи той поцілунок вчора був просто так? На очі виступили сльози. На що я сподівалася? На хеппі енд, жили довго і щасливо? Не будь наївна Софі, всі ці спроби і надії абсолютно марні. Всі чоловіки однакові. І Макс не виключення. 

Ти ж для нього чергова дівчинка на один вечір, хай як боляче це не звучало.