42.

Цілий ранок з голови не йшов вранішній поцілунок. 

- Максе, вона ж замала. 

- Ну яка замала, вже двадцять один, всього шість рочків. 

На роботі було важко зосередитися, силою волі я перемкнув себе на опрацювання макетів. Навіть не виходив з кабінету, щоб випадково не пересіктись з нею. Просто боявся своєї реакції. Що взагалі на мене найшло? Подарунки, поцілунки, запрошення на побачення... 

Купуючи подарунок, я мотивував це турботою про безпеку, ну і потішити букетом. Але ніяких поцілунків в плани не входило. 

Я безсило ліг на стіл, стискаючи голову руками, ніби це допомогло б зупинити потік думок. 

Дурень. Нащо було її цілувати? 

Я виглянув у вікно. Софі якраз виходила з бізнес–центру. І куди так рано? Я ще десь в думках планував зайти і таки ще раз запросити на вечерю. 

Раптом в полі зору з’явився Костя. Це насторожувало, але я поговорив з охоронцем, тож він прийде на допомогу при потребі. 

Між ними почалась перепалка, а я як ідіот стояв біля вікна не розуміючи, чи то я маю втрутитись, чи лишитись тут. Я вже був на старті... 

Та поки думав, Софі кивнула і пішла за ним до авто. 

Дурне дівчисько, він же знову повторить. 

Мій кулак з грюкотом опустився на підвіконня, я аж сам здригнувся. 

Доганяти не було сенсу. Автівка вже рушила. 

Я повернувся на робоче місце, хоч насправді хотів наздогнати її, і таки ввімкнувся в роботу. Просто не міг думати про це. 

Нарешті я вивчив попередні дані і розробив нову ідею для кампанії. 

Директриса її погодила і навіть була задоволена, тож я поки був в дамках. Але успіх тимчасовий. Для того, щоб таке було постійно – потрібно було працювати і працювати. А до цього я вже звик. 

З одного боку, заробити легкі гроші вийшовши на ринг було простіше. Але хотілось якоїсь роботи, яка б приносила стабільний білий дохід, і за це не били в пику. 

Добре, що в універі порадили вибрати рекламу. Перші три курси я відверто прогулював. Підробляв деінде, здаючи все в останній момент, але останні два вклинився в навчання і таки догнав інших. Та й перегнав. Бо більшість наших працюють деінде. Я ж по своїй професії. І мені це до смаку. 

Телефон пілікнув і висвітилось повідомлення: “Я знаю, що ти не в формі, але може вийдеш на один бій? Поставлю проти когось слабше?” 

“Я пас, – відписав другу. – Ти ж не вважаєш мене суперменом, я за цей тиждень тільки тричі в спортзалі був”. 

Від Марка прилетів ображений смайл. 

В кабінеті потемніло і я глянув у вікно – насувалась гроза. Моя парасолька лишилась вдома, але до авто недалеко. 

Вийшов на вулицю і зрозумів, що нікуди далі дверей не піду, дощ не те що йшов, він лив стіною. 

Я згадав Софі і рука потяглась до мобільного. Пішли гудки і навіть трубку підняли, але не той голос я очікував почути: 

- Чого ти телефонуєш до неї? – це був голос Кості. І дуже злий. – Вона моя. 

- Тільки спробуй зачепи її. 

- Їй не потрібен твій захист. Вона моя. Якщо ти думав, що я так просто її віддам, то помиляєшся. 

- Дай їй трубку. – я ледве стримував себе, щоб не заричати зі злості. 

- Навіщо, вона зараз в ліжку, спить після того, як ми трахалися. 

Вірити. Що вона повернулась до нього не хотілось. Він міг обманювати. Але й сумнівів, що це неправда теж було надто мало. Вона добровільно пішла за ним. Невже? 

Я мимоволі поклав трубку, руки опустились самі по собі. 

Чи то безсилля, чи злість почали наповнювати мене зсередини. 

Я знову набрав номер, але цього разу Марка. 

- Тобі ще треба боєць? 

“Ну так, але ж ти не готовий.” 

- Зараз готовий. Моєї злості вистачить покласти будь–кого. 

“Максе, з таким не жартують. – закашлявся Марк.” 

- Просто зроби послугу дай, щоб мені набили морду. Це все, що я сьогодні прошу. 

“Гаразд, чекаю о дев'ятій.”