40.

Софі 

Увесь день робота не йшла. 

Я не могла забути вранішній поцілунок. Кожен дотик. І його губи. 

Вже кілька разів ловила себе на тому, що торкаюся власних губ. 

Не допомагали ні вітання колег, ні робочі дзвінки. 

Я насилу прийняла торти, які замовляла. 

На моє щастя, Макс не з’являвся на горизонті. 

До вечора мене попустило. Хоча, десь на периферії я надіялась, що він з’явиться і повторить своє запрошення. 

Але його не було. 

За годину до закінчення робочого дня заглянула пані Аліна і привітала мене. На стіл ліг конвертик. Швидше за все сертифікат чи гроші. 

Але не лише це, мене відпустили додому раніше. 

У мене не було особливих планів. Зміну в Айзека я не брала, тож думала, може, запрошу Агнес кудись піти. Було б добре трохи провітритись після минулих подій. 

Я глянула на смартфон, тепер уже повністю мій, можна йти. Я закинула в сумочку свої подарунки, зокрема шокер і балончик. Оглянула робоче місце – вічний хаос, що тут поселився, не викликав жодного бажання прибиратися. Тим більше, я знаю що де лежить, тож це не проблема. 

Виглянула у вікно. Погода почала псуватися. Тоді, варто купити смачного і принести додому. Хотілося порадувати нову подругу. Оллі та Кріс вже давно привітали, але вони були далеко. І без особливої можливості приїхати. Шкода. Цей подарунок був би дуже доречний. 

Навіть Сашко зателефонував. Пропонував прогулятись, я погодилась, але тільки на вихідні. 

Та сюрпризи на сьогодні не закінчувались. 

Під бізнес-центром мене очікував не хто інший, як Костя. 

Спершу я завагалася. Але згадала, що охоронець попереджений і якщо щось піде не так, то він допоможе. 

- Сонь, привіт. 

- Не привіт, а прощай. – я щиро сподівалась оминути цього придурка. 

- Та зачекай, я вибачитись хотів. 

- За що саме? – Я таки обернулася до нього, було цікаво побачити вираз обличчя. – Часом не за те, що я вже тиждень ходжу побита? Чи за абсурдні звинувачення? 

- За все. Я мав час подумати... 

- Ти думав? Часом не з забороною підходити? 

Він скривився. 

- Я був не правий. Хотів перепросити і поговорити. 

- Костя, нам реально немає про що говорити. Ти тільки недавно фактично напав на мене. І ці незрозумілі повідомлення, якщо думаєш, що вони приємні, то аж ніяк ні. 

- Я не хотів завдавати тобі шкоди. Просто розійтися з миром. Я забронював столик в одному кафе на набережній... 

- Я з тобою нікуди не піду. - відсахнулася від нього. 

- Та послухай же. Я зробив багато помилок, і шкодую про них. Я довго думав і зрозумів, що тебе не повернути. Але я не хочу, щоб ти ображалася і не хочу наступати на ті ж граблі в майбутньому. Обіцяю бути чемним. 

Він усміхнувся, і досить щиро, дещо розгублено. 

Боги, за що це мені? Я ж просто хотіла попоїсти торта з Агнес. 

- Поїхали. Але в тебе година. В мене ще плани на вечір. 

Він сіпнувся, щоб щось сказати, але промовчав – прогрес! 

Я неохоче пішла і сіла на переднє сидіння в авто. Він витягнув букет з заднього сидіння, який вручив мені. 

- Не варто було. Але дякую. 

- Ну в тебе ж день народження. Тож я не міг не привітати. Сама знаєш, я ніколи не був дріб’язковий. 

Ага, не був. Тільки мозок їв чайною ложечкою, а бувало і виделкою. Поки немає досвіду – це важко зрозуміти і звести докупи всі дзвіночки. 

Я пристебнулась, а він виїхав зі стоянки бізнес-центру. 

Погода ще більше зіпсувалась і почав накрапувати дощ. Але з того кафе я планувала замовити таксі, бо місто фактично не знала. А показувати Кості ще й мою квартиру в планах не було. Хоч там я поки могла бути у безпеці. 

Я ще уявляла, як можна було дізнатись де я працюю, без допомоги Сашка. Хоча, я все ще вірила, що цей гівнюк таки мене підставив. Так було простіше. Адже якби в Кості і справді були зв’язки – це було б куди гірше. 

- Нам ще довго? Я поспішаю. 

- На побачення з Максом? – єхидно запитав Костя. Я то вже повірила в його доброзичливість. Мабуть, він невиправний. 

- Зупини автівку. Я вийду. 

- Як скажеш. 

Він повернув на узбіччя і притормозив. Поруч була траса і якийсь парк. Хоч було рано, та дощові хмари створювали ілюзію пізнього вечора. 

Я спробувала відкрити двері, але вони були заблоковані. От дурепа! 

- Відкрий двері. – прошипіла я, завмираючи зі страху.  

Я смикнула ручку ще раз. Але двері так і не відкрились. Здається, він не збирався мене випускати. 

Рука автоматично знайшла блискавку на сумці та потягнула її. 

- Немає куди спішити, люба. – Він посміхнувся, але це виглядало якось ненормально. По шкірі пробігли мурахи. Я не вірила своїм очах і вухам. Те що він був абьюзером, ну з ким не буває, але що він здатен на щось гірше – не вкладалося в голові. 

- Відпусти мене! – я смикнулася назад. 

- Ти не розумієш... я не можу без тебе. Ти як хвороба, яка роз'їдає мене. Я намагався. Але не можу. – Він протягнув руку до мого волосся, але я її відбила. – Ну от. Ти спиш з ним. Так і знав. А я значить більше не такий? – Навіть зараз він чув лише себе. 

Цього разу я не встигла зупинити його руку, він встиг схопити мене за волосся і потягнути на себе. Стало дико боляче, а на очах виступили сльози. Далі він спробував мене поцілувати. Це було більше схоже на знущання, бо я старанно зціпила зуби, хоча хотілось вити від болю. 

Спочатку я хотіла відбитися, але згадала про шокер в сумочці. Вдень я вже пробувала ним користуватися, тож знала де натискати кнопку. Рукою намацала пристрій і повернула в стартове положення. 

На щастя, він не звертав ніякої уваги, бо з блузки полетіли верхні гудзики. 

Тільки б спрацював. 

У той момент я ткнула йому шокер в шию і натиснула кнопку, одночасно максимально відірвалася від нього. 

Струмом дісталося й мені, хоч і значно менше. Здалося, ніби мене вдарило по голові, а тіло затремтіло. Я ще кілька секунд сиділа нерухомо, не вірячи, що він більше не тримає мене. Лише тоді помітила, як Костя повільно осідає...