39.

Софі 

На нашому офісі, як і на багатьох інших є традиція вітати з днем народження. 

І так вже сталось, що сьогодні моє. 

Я замовила два величенькі торти, які мали привезти перед ланчем. На щастя, грошей тепер мені вистачало. 

А ще тішило, що щока майже зажила, хоча дико чесалась. Кості з того дня я не бачила. Невже допоміг прочухан від Макса? 

Насправді, я вже не вірила в це і ще досі остерігалась. 

- Зі святом, мала! – ввалився в мій кабінет Павло, після запрошення. – І скільки тобі стукнуло? 

- Та двадцять один. 

- Чудесно. Тепер тебе можна відправляти в магазин по віскарь. 

- Вони й так мені його продавали. – Усміхнулась я, витягуючи з сумочки необхідні речі. 

- Навіть не сумнівався, в нас хіба зовсім на вигляд треба бути дитиною, щоб документи спитали. До речі, це тобі. 

Він простягнув мені невеличкий подарунковий пакет. 

- Дякую. – На подарунки я не розраховувала, тож це було вдвічі приємніше. Я відкрила пакет – там лежала симпатична чашка зі слоненям. – Яка краса! 

Я щиро зраділа подарунку і обняла колегу. 

В цей момент двері нахабно, без стуку відкрились і в мій кабінет завалився не хто інший, як Макс. 

- Ееее. Я бачу, завадив. – він з дивним виразом обличчя зупинився на порозі. 

- Ти що! – просіяв Павло. – Якщо ти вітати іменинницю, то саме вчасно, бо я вже. 

Тільки тоді я помітила, що в руках він тримає букет і пакет.  

З чого б таке щастя? Він же мене не долюблює. 

А й взагалі не розумію, нащо допомагав тоді. 

Павло ще раз усміхнувся і покинув нас наодинці. Але я не хотіла, щоб про нас почалися чутки на офісі. І так Макс двічі підвозив мене з роботи. 

- В офісі вже кілька днів гудуть, що в нас є іменинниця. – Макс так і стояв біля порогу, ніяково переступивши з ноги на ногу. – Вирішив привітати. Чому мовчиш? 

- Здається, це ти мене вітати прийшов, ні? – я повела бровою. Ставало смішно. – Врешті я можу бути така не одна. 

Нарешті він зрушив з місця і підійшов ближче. 

- Тут дещо тобі необхідне. Сподіваюся, не знадобиться, та все ж... 

- Дякую. 

Я взяла пакет, але там була коробка, тож побачити, що всередині не змогла. 

- І квіти... 

Це були червоні троянди. Я вже потім порахувала, що їх двадцять одна. 

- Дякую, вони дуже красиві. – я щиро усміхнулася, ну не було в мене бажання підколювати його у цей день. Вистачило. 

Наші очі зустрілись і серце здається пропустило удар. Ну чому, чому він так себе поводить? Що за емоційні гойдалки? Нам би краще зберігати нейтралітет. 

- А мене не обіймаєш? – з образою в голосі запитав він. – Чи то тільки обраним така честь? 

Що!? Я не могла второпати, що він хоче. В нас же не дружні стосунки. Але він допомагав останнім часом. 

- Оу, вибач. 

І я обняла його, на мить. Тільки це не було так, як з Павлом. Нейтрально і по-дружньому. 

Від нього відчувався ледь помітний аромат парфумів, що гармонійно вплітався в його власний запах. Чомусь саме він заворожував найбільше. 

Його рука зі спини повільно сповзла на талію. Я завмерла. Серце билося так голосно, що, здавалося, він теж його чує. 

У мене мало не підкосились коліна, і я спробувала відсторонитись, але Макс не відпустив. Це було майже як тоді, біля дверей. Тільки ще ближче. Єдине, що було між нами,  – два шари літнього одягу і навіть через них я відчула, який він гарячий... 

Я потонула в його погляді, а через мить наші губи торкнулися в поцілунку. 

Я мала його відштовхнути. Справді мала. Але тіло чомусь вирішило інакше. 

Цей поцілунок був солодкий, ніжний і абсолютно збиваючий з ніг. Я просто вхопилась за його шию, бо бажання відриватись не було. Попри те, що це було неправильно. 

Наш поцілунок змушував все всередині тремтіти в екстазі і очікуванні продовження. Його руки опинились на стегнах, збуджуючи ще більше. 

В якийсь момент я відчула, як він усміхається мені в губи. Наші погляди зустрілися, в його очах грали смішинки. 

- Така подяка мені до вподоби. Цікаво, а ти всім так дякуєш за подарунки? 

- Але й ти нахаба!  – я спробувала вирватися. – Я такий бідний-нещасний, обніми мене крихітко. 

- Я готовий реабілітуватися. Що завгодно сьогодні. Куди завгодно. Що скажеш? 

- Звісно, що ні. І відпусти, мені потрібно працювати. 

Макс ще вагався, як ласий кіт, що дорвався до сметани, але в двері знову постукали. 

Нотка розчарування пробігла по його обличчю. 

Він відпустив мене і підняв букет, який я так необачно впустила. 

- Постав у воду. 

- Заходьте. 

Сказали ми одночасно. 

Це була ще одна колега. 

Макс пішов. І не дуже задоволений. 

Потім я вже відкрила пакет від нього... і ні, це були не солодощі чи коштовності. Там лежав шокер і газовий балончик. Можливо, дивний подарунок, але це саме те, щоб спокійніше ходити по вулиці. Він не може возити мене додому вічно. День-два це не страшно, але він не мій особистий таксист. 

Тепер все стало ще складніше. 

Губи ще досі пам’ятали поцілунок, подарунок говорив – я турбуюся за тебе, але я бачила Макса, і багато чула про нього. Саме тому сказала ні, чого б там насправді мені не хотілося. Розбиратись із сотнею дівчат у мене не було ні найменшого бажання.