37.

Софі 

- Що з тобою сталося? – Агнес мало не впала зі стільця на кухні. 

- Та так, невдала зустріч із колишнім. 

- Тебе ніби трактор переїхав. – Співчуваюче додала вона. – Хочеш їсти? 

- Мабуть. Я ще сама не знаю. 

- То сідай. Апетит приходить під час їжі. 

Вона заметушилась на кухні, витягла намазку, хліб, ковбасу і заходилась готувати бутерброди. 

- Ти молоко будеш? Чи лимонад? 

- Лимонад, – у таку спеку хотілось чогось холодного. 

- Що не поділили? – вона скоса глянула на моє обличчя. 

- Він ніяк не може затямити, що нам не по дорозі. Психопат якийсь. І як мені завтра з таким обличчям на роботу? 

Я торкнулась щоки – було боляче. 

Згадала про куплені Максом таблетки, потрібно випити. 

- Ти б краще в поліцію пішла. 

- Була вже. Але користі з того мало. Вони ж не приставлять до мене цілодобову охорону. 

- Звідки він взагалі дізнався, що ти тут? 

- Не знаю, хоча... 

Я витягла смартфон і набрала Сашу. Тільки він може прояснити цю ситуацію. 

Вкотре не реагує, значить, винен. 

“Алло. – почула я довгоочікувану відповідь. – Чому телефонуєш?” 

- А ти не знаєш? Може тобі фото скинути? 

“Софі, я справді не розумію, про що ти.” 

Я не витримала, мовчки сфотографувала щоку й переслала йому знімок.. 

“Що сталося?” – трохи переляканим голосом запитав він. 

- А то ти не знаєш. Не потрібно було розбазікувати Кості, де я перебуваю. 

“Та не міг він такого зробити.” – Зі щирим здивуванням у голосі заперечив Сашко. 

- Міг, не міг. Але зробив. Питання в іншому, що я таке тобі зробила, що ти сказав йому де я працюю? 

“Я не казав. Обмовився, що ти в Києві, все. – Залепетав Сашко. – Він розпитував, де тебе знайти, але я сказав, що не в курсі.” 

- Якщо чесно, я тобі не вірю, – відрубала я. – Ти мені більше місяця брехав за житло. Тож гріш ціна твоїм словам. 

“Але ж Сонь, я правда не винний.” 

- Тоді тобі доведеться довести це. 

Я поклала трубку. 

- Ти жорстока. – Взяла руки в боки Агнес. – Але так йому і треба. Їж давай, решту розборок потім вестимеш. 

Я вхопилась з ентузіазмом за бутерброд. 

- Щоб я без тебе робила? 

- Голодувала б і просила б в метро. 

- Не перебільшуй. 

- Ну можна ще зніматись під метро. 

- Агнес... – просипіла я з набитим ротом. 

- Ти була б популярна. 

Я пережувала їжу і запила лимонадом. 

- Але в тебе є я, тому ти важко працюєш і миєш автівки. До речі, що то був за хлопець, що привіз тебе? Я бачила все у вікно. Це той твій колишній? 

- Ні, він скоріше врятував рештки мого костюма і другу половину фейсу. 

- Ну якщо так, хай живе. Але якесь знайоме обличчя. Може я з ним спала колись... - вона примружилась згадуючи. – А, ні. 

Чомусь мені від цих слів полегшало. Тільки чому? 

- Завтра підеш на мийку? 

- Пропущу, мабуть. Потрібно прийти в норму. Та й, якщо чесно, я взагалі не знаю, як тепер ходити на роботу. Він же мене там чекав. 

- Проблемка. Може тебе провести? 

- Та ні, ти не можеш пасти мене цілими днями. 

Я доїла бутерброди і запила лимонадом. 

- У мене є класна ідея. 

Агнес прямо сіяла, сидячи на стільці навпроти. 

- Судячи з твого обличчя вона мені вже не подобається. 

- Ти тільки вислухай. Тебе ж може підвозити той хлопець, що і сьогодні. Замути з ним. 

- Ахаха. Ти насміхаєшся? Я-то крутила романи зі старшими, але цей старший – брат мого друга. І хоч той друг – бовдур і баба-трандачиха, але друг. Тож, це буде ветована зона. 

- Ой не вигадуй. – Вона закинула ногу на ногу. – Якщо ним не займешся ти, то хтось інший вкраде. 

- То хай собі краде. 

Сон ніяк не йшов. Перед очима все пробігав сьогоднішній вечір, але не той момент, коли Костя мене попхнув, чи образи. З моїх думок не виходив Макс і його шоколадні очі, спокійний голос, усмішка...

О боже, Софі, не роби цього...