32.

Макс 

Ранок приніс жорстке похмілля і розчарування. 

Розуміння повного провалу майже за всіма пунктами боляче било по самооцінці. 

Але робота моя. Я ще встигну відігратися і провчити цю стервочку. 

Аспірин закінчився і це стало останньою краплею. 

Холодний душ полегшив мій стан і я став збиратися на роботу. 

Прилетіло повідомлення від брата: «Макс, ти мене впустиш?». 

«Ні. Шукай собі житло.» 

Може я ще відтану, але вчорашній шквал невдач був у першу чергу по вині мого брата. 

Сашка я любив, купував йому все, захищав у школі, але сісти на голову – не дозволю. 

Сьогодні замість улюбленої футболки я вибрав сорочку. Треба ж хоч якось справити враження нового керівника. 

На новій роботі мене чекав власний кабінет. Не дуже великий, але все було зроблено так, ніби вони спеціально узгоджували дизайн зі мною. Строгі лінії, мінімум меблів, прозорий стіл, темні полиці. 

А ще – купа макулатури від старих працівників. 

Спочатку я навіть хотів викинути все у смітник, але потрібно було ознайомитися з тим, що було зроблено, щоб не повторювати чужих ідей. Хоча, якщо щось було ефективно, то можна і продублювати з часом. 

У двері постукали і раніше, ніж я встиг запросити, в кабінет ввалився якийсь чел. 

- То ти новий менеджер? – заявив він з порогу. – Я думав, що Нінка ще вернеться. 

- Я перепрошую, але я вас не запрошував. 

Чел застиг в напівприсяді в крісло. 

- Ти чого? Тут же всі свої. 

- Або ти вийдеш за двері і дочекаєшся запрошення, або я винесу тебе туди за шкірку. 

Він якось дивно глянув на мене, але вийшов за двері. Стуку більше не було. 

Ну і добре. З першого разу зрозумів. Уже плюс.  

Я почав розгрібати наявний матеріал. 

У двері знову постукали. Та що ж таке! 

- Заходьте. 

Цього разу був секретар, здається Сергій. 

- Вітаю. – він потис руку. – Можна? 

- Звісно. 

Він присів біля столу. 

- Як перший день? 

- Ну поки розбираюсь. Є якісь розпорядження щодо реклами? 

- Поки ні, ознайомлюйтеся. Всі чекають ваших ідей. Як буде готове хоч щось, зробимо нараду, щоб ознайомитися. А потім запустимо в роботу. 

- Звісно. А що це за безалаберний персонаж у вас працює, що двері з ноги відкриває... 

- Ден, ви його взули. Він ваш помічник. Точніше – помічник старого менеджера з реклами. Ніколи не розумів її.- трохи кривувато усміхнувся секретар. 

- Тож Ден — мій помічник. Боги, дайте мені терпіння. Добре, що попередили. 

- Завжди радий допомогти. 

Ми потисли руки. 

Чого хотів? Просто перевірка? 

Але я вже забув про його візит, одразу після закриття дверей, а це означало одне – спрацюємось. 

Мій новоспечений помічник викликав в мене лише бажання вбивати. Ну хоч головний біль відступив. 

Опрацювавши добру частину документів, я вирішив випити кави, чи перекусити. До обіду було довго, але я не поснідав через погане самопочуття. 

Екскурсію мені провели і я знав де кухня, але щоб туди йти з чимось – треба його мати. 

Потім згадав, що знизу є їдальня. 

Вже по дорозі за рогом коридору я знову побачив Софі. Вона йшла назустріч. Її вигляд приголомшував – білосніжний костюм, яскрава рожева блуза і каскад рудого волосся, що спадав по плечах. У руках папка з документами. Я прямо відчув, як перехопило подих. 

Макс, зберися, тебе ще чекає помста. 

З кожним кроком, що вона наближалася я втрачав дар мови все більше. 

Всі слова різко вивітрилися і єдине, що я зміг вимовити, це: 

- Привіт. 

Але вона навіть не глянула в мою сторону, пройшовши мимо, наче мене й не існує. 

Якого біса!?