Свіжа яєчня повернула мене до життя. Але... було багато “але”.
Грошей практично не лишилося. І те, що мені можна буде ходити на роботу пішки, — великий плюс. А ще треба за щось харчуватися. Доведеться тепер носити лоточки з дому. Так трохи дешевше, ніж в їдальні буде.
З моїми невеселими думками я прийшла на кухню. Тут шпалери були старіші і бруднуваті. Плитка взагалі допотопна. Посуд трохи краще. Але зараз він мені як золото, бо свого все одно немає.
Стіл трохи хитався. Тут би підкрутити. Гляну якогось дня. Якщо тут є інструменти. А ще — павутиння. Його тут явно не прибирали з першого поселення!
Та внутрішній голос пирхнув: “Тобі б заспокоїтися, ти тут не одна живеш. Вже в Кості була золотою дівчинкою, хочеш продовжити забіг?”
Мотнула головою від цієї думки.
В чашці диміло какао. Тут би чогось прохолодного, а я його заварила.
Нарешті написала мамі, що переїхала. І що зателефоную завтра, бо надто втомлена. Так і було насправді.
Здається, нічого особливого і не робила, але психологічно цей день виснажив неабияк. І тайм-аут не візьмеш.
Але якби не ці прикрощі і Костині повідомлення теперішнє життя було б ідеальним.