22.

Абсолютно втомлена, я приволоклася на свою нову квартиру. Рієлтор вже чекала біля будинку.

 - Як настрій? — усміхнулася вона.

- Хочеться відкинутися. — поділилась їй.

- Розумію. Переїзд завжди важко. Ходімо, швидше вирішимо всі питання і будеш займатись розкладанням речей.

Ми піднялися на третій поверх багатоповерхівки пішки. Ліфт не працював. Пошкодувала тих, хто живе вище — адже то ще треба сили вийти.

Власниця радо зустріла нас.

- Наталі, Софіє, заходьте. Рада, що ви все ж вирішили жити тут. У вас документи із собою?

- Звісно. Чого б мені ще сюди йти? — підморгнула Наталя.

Вона виклала договір у двох екземплярах. Окремо договір про послуги. Перечитавши ще раз, я підписала обидва, як і Надія Семенівна.

Мені вона в принципі сподобалась, але жити я мала не з нею. Поруч жила ще одна дівчина.

Перерахувавши гроші і віддавши ключі, Надія Семенівна разом з Наталею лишили мене практично наодинці.

Я чула, як у сусідній кімнаті грає музика. Неголосно. Це тішило, але достатньо, щоб чути, що саме — якийсь із українських гуртів... здається Антитіла.

Я повісила куртку на вішак.

Двері рипнули і відчинились — звідти виглянула дівчина, років двадцяти п'яти.

- Привіт. Я Агнеса. Краще, Агнес.

Пасма її короткого темного волосся стирчали, як їжак в шпарині дверей.

- Привіт. Я Софі, твоя нова сусідка.

- Якщо буде щось потрібно, то кажи. Але як будеш брати речі без дозволу — пеняй на себе.

- Та не буду. Мені б самій було таке неприємно. — Таку ворожість я могла зрозуміти, тож просто погодилася.

- Ок. Тобі допомогти розібрати валізу? — вона кивнула головою на мою сумку.

Я теж поглянула. Я ж її навіть у квартирі Макса не розбирала. Тож...

Треба розібрати. Там я точно знала, що тимчасово, а тут — максимально надовго. Принаймні, це було в планах.

- Тут не так багато речей. Мабуть, справлюся.

Вона вже закрила двері, як я згадала.

- Агнес. — гукнула сусідку.

- Що? — їжак знову висунувся в шпару.

- Справа в тому, що в мене немає власного посуду. А Надія Семенівна казала, що тут є її і його можна брати... Покажеш потім?

- Тут тільки тарілка і чашка з макао мої. Решту користуй на здоров'я. В холодильнику просто посунь моє вбік.

- Дякую.

- Будь ласка.

Двері замкнулися знову лишивши мене в коридорі одну.

Я відімкнула двері кімнати — вони замикались на ключ. 

Хоча вчора я оглядала це приміщення та все одно спогади через стрес були досить сумбурними і смутними.

Увімкнувши світло, я ввійшла всередину і вволокла валізу.

- Привіт, моя нова кімнатко. - максимально натхненно протягла я і оглянулась довкола, уважніше вивчаючи те, що потрапило в мої володіння.

В кімнаті був старий ремонт — якісь рожево-бежеві шпалери, яким років п'ятнадцять, не менше. Білі тюлі на вікні. Ліжко в кутку. На щастя, постіль тут була і це тішило. Адже везти ковдру в столицю дурість, як на мене. Біля ліжка була тумбочка і з іншого боку невелика шафа.

На підлозі м'який килим і навіть виглядав пристойно. Майже джекпот. Не прозорі сходи Макса, але теж зійде.

І чому я згадую цю людину? Він в принципі не винен ні в чому. Як і я... Адже я до останнього не знала, що він не знає...

І не повернись він раніше закінчення строку контракту ми б і не зустрілись. Або ж зустрілись — тільки в більш позитивних умовах.

Але того що сталось — не зміниш.

Я переодяглася в халат і потягла торбу з харчами на кухню — розкладусь потім, а їсти потрібно регулярно.