19.

В офіс я поверталась майже щаслива. Але на фастфуд витрачатись не стала. Забігла в маркет і купила трохи дешевших продуктів, більшість з яких були по акції. Тепер режим суворої економії... Десь до третьої зарплати. 

Але те, що я знайшла житло, ще й так легко, не могло не тішити. 

Треба це робити частіше — вдало щось знаходити з першого разу. 

От як — моя робота. Я взагалі досі дивуюся, що мене туди взяли. І ще й платять. Я ж без досвіду і мені самій мої потуги ще досі виглядають смішними. 

Я зупинилась перед будівлею офісу. Вона була темна, блискуча і з сучасним дизайном. В деяких вікнах ще горіло світло. А отже, хтось запрацювався аж надто довго. А може і графік такий. 

На вулицю вийшов охоронець. 

- Довго ще стоятимеш? - Усміхнувся мені. 

- Трошки хочеться побути на вулиці. Все ж увесь день в офісі. 

- Розумію. Але тут надто багато смогу і повітря зовсім забруднене, все ж в офісі воно чистіше. 

- Воно то так. А це люди тут так довго працюють? — Поцікавилась чисто, щоб змінити тему. 

- Багато хто до пізна. Тут є ІТ фірма, то вони частенько й ночують. Особливо, коли в них запуск проєктів за кілька днів. 

- Жахливо. Як вони витримують таке навантаження? 

- Чув, що потім їм дають по кілька вихідних, тож можна відпочити. 

- Гаразд, піду вже. — Мовила я, говорити нам не було про що і вигадувати нових тем не хотілось. 

Я піднялась ліфтом на поверх. В нашому офісі було пусто. Сьогодні ця пустота була гнітючою, на відміну від вчорашньої. Я пройшлась коридором, де автоматично вмикалось освітлення при русі — чудова штука, як на мене. 

Мій кабінет чекав. Як і спальний мішок. Сьогодні я тут ночую вдруге і, сподіваюсь — востаннє. Добре ж буде, якщо мені там добре житиметься. 

Написала Кріс і Оллі — в нас тепер був загальний чат, де ми ділилися одна з одною всіма своїми проблемами. Вчора я нічого нікому не сказала про свої. Ні батькам, ні подругам. Ще почали б мене жаліти і я б розклеїлась зовсім, а так — непогано все вийшло. 

Здається, вони були в шоці від прочитаного. 

"Ну ти даєш!" - Написала Оллі. 

"Він хоч поліцію не викликав?" — Кріс. 

"Та все вже добре. Я навіть житло знайшла і завтра переїжджаю." — Похвалилась подругам. 

"Це ж супер, скинь фотки нової хати!" — Кріс. 

"Якщо не зміниш місця проживання, то можливо, тільки можливо, ми заглянемо до тебе в гості в кінці літа. Адріан повезе мене додому. Він наполягав, що саму не відпустить. Мені це смішно взагалі. Я в Індію сама попхалась і якось навіть не вкрав ніхто, а тут — один переліт літаком і автобусом доїхати!" 

"Та нехай попереживає за тебе!" — Прокоментувала я. 

"Ну ми точно не приїдемо. Вибачай. Я мабуть ще на місяць-другий затримаюсь. Тут можна непогано заробити. Хочу собі якусь недорогу автівку купити." 

"Звучить як непоганий план такий. А Толік вже розлінився?" 

"Йому ж не можна водити. Суд заборонив на два роки. І так все легко обійшлось." 

"Звісно. Чогось я й забула." 

"Або не знала." — додала Оллі. 

"Я вже вибачилась..." 

"Звісно. Все ок. Просто ти багато проґавила і просто не можеш цього пам'ятати!" 

"Але з радістю послухаю знову." 

"Сонечки, я спати. А то синці під очима будуть. І вам раджу.". — Оллі в своєму репертуарі.  

"Ти така ніжна стала! Добраніч." — попрощалась і Кріс. 

"Гарних снів, дівчата." 

Але моє повідомлення лишилось непрочитаним. Ну окей, переживу. І так, здається наші стосунки почали налагоджуватись. Як я не розуміла тоді, що мені їх не вистачає? 

І як я взагалі умудрилась втратити таку частину життя і своєї особистості? Це питання не відпускало мене. 

Але я заблокувала мобільний і вляглась в мішок. Завтра переїзд. Завтра початок нового життя. Сподіваюсь. Не хочеться тільки й те робити, що постійно стартувати.