16.

Ранок зустрів мене не кавою, а головним болем і відчуттям повної повного пиздецю. Макс більше не спускався, але його присутність відчувалася навіть крізь зачинені двері. 

Ми з Сашком збиралися мовчки. Сніданок? Яка там їжа, коли шлунок стиснувся від нервів.  

- Сонь, вибач, - кинув Сашко, коли ми вийшли на свіже повітря. 

- Мене от лише одне цікавить, коли ти збирався сказати йому, що ти привів однокурсницю пожити? Я думала ти набагато відповідальніший. От що мені скажеш робити? Ти то можеш в підсобці пожити, а я? Готель не потягну. На вокзал і додому? 

- Я не думав, що так вийде. Він мав повернутись лише восени. Я думав, що ще скажу. 

- Хоч би мене попередив, що твій брат не в курсі мого проживання в його квартирі. 

- Я знаю, винен. - Він опустив голову, але це нічого не міняло. 

- Досить. Краще допоможи з пошуком житла і якнайскоріше. Бажано до вечора. 

- Гаразд. 

До офісу я дотяглася на автопілоті. Охоронець на вході дивно витріщався на мою валізу, але пропустив. 

Робота не йшла, і я ніяк не могла зосередитись на відповідях і документах. 

Я мусила щось із цим робити. Звільнятись не хотілось і я пішла просити допомоги до Аліни Ростиславівни. Відверто кажучи, десь вглибині себе я трохи її боялась - вона була надто лаконічна, стильна і сильна. Моментами хотілось бути такою, як вона, і відчувати себе настільки впевнено. 

Сергій якраз перебирав якісь документи. 

- В неї хтось є? - Спитала його. 

- Ні. Щось сталось? - Він стурбовано глянув на мене. - Ти дивно виглядаєш. Захворіла чи що? 

- Можна й так сказати. - Прибрехала я. Відчувала себе і справді паскудно, тільки з інших причин. 

Директорка сиділа за столом і щось набирала, коли я порушила її спокій. 

- Софі? Ну заходь, якщо ненадовго. - Вона розсіяним поглядом окинула мене і ще щось додрукувала на комп'ютері. - Що там? - Запитала вона, навіть не дивлячись на мене. 

- В мене виникли деякі проблеми. - Запинаючись промовила я, не знаючи, як описати сьогоднішню катастрофу. 

Вона підняла на мене голову і вже більш уважно глянула. 

- По роботі щось не так пішло? 

- Ні, пані Аліно. 

- Тоді що? - Вона зосередилась на мені. 

- Я не знаю, як це пояснити... 

- Ти ж не хочеш, щоб я сама здогадалась? - Вона повела бровою. - Чи зіграємо в гадалку? 

- Ні, що ви. 

- Та говори вже. Не з'їм я тебе. 

- Справа в тому, що мені немає де жити. Мене вигнали з квартири. 

- Чому? - Коротко запитала вона. 

- Я прийняла власника за грабіжника, бо він приїхав посеред ночі і вдарила його по голові... Важким предметом. - На одному подиху проторохкотіла я. 

- Він писав заяву? 

- Ні. Просто злий. І сказав вимітатись. 

- Він тебе домагався чи хотів зґвалтувати? 

- Ні. Просто намагався розбудити. 

- Мда. То ти прийшла звільнятись, чи що? - Вона пробарабанила пальцями по столу. - Так не піде. Ти мене влаштовуєш. В твоєму кабінеті є підсобка, потусуйся там кілька днів, поки підшукаєш житло. Я напишу знайомій рієлторці, щоб знайшла тобі щось пристойне і недорого. 

Я стояла і не вірила своїм вухам. Така супершикарна пропозиція після сьогоднішнього западла. Я повільно і полегшено видихнула. 

- Не знаю, як вам дякувати. - Напівшепотом промовила я. 

- Просто роби добре свою роботу. Мене це цілком влаштує. Якщо знайдеш житло перша — то скажи мені. І, постарайся займатись особистим після того, як колеги розійдуться. Не дуже добре буде, коли вони знатимуть, що ти тут живеш. Все ж, тут не готель. Охоронця я повідомлю. 

- Дякую вам. 

- Брись. Робота чекає. 

Я на повному ходу поперла в свій кабінет. Ще ж потрібно буде подумати, на чому я спатиму вночі. 

Погуглити, де придбати спальний мішок? Ця ідея здалась мені цілком адекватною! Не купувати ж ліжко на кілька днів.