15.

Ми з Сашком ледь доповзли до квартири. Ноги гули від танців, а голова була приємно порожньою — вперше за довгий час. Хоч і мої веселощі було нахабно перервано, все ж я приємно провела час. Тим більше один симпатичний хлопець взяв мій номер. І навіщо мені здались зараз ті стосунки? 

 Сашко, щось бурмочучи про «заслужений анабіоз», одразу зник у своїй кімнаті. А я… Я просто не донесла себе до ліжка. Диван у вітальні здався мені найкомфортнішим місцем у всесвіті. Я навіть не роздягалася. Просто впала на нього і провалилася в сон. 

Крізь дрімоту я почула якийсь звук. Рипіння дверей? Кроки? 

- Ну звісно… - Пролунав над головою низький, роздратований чоловічий голос. - А малий уже влаштував тут бордель. 

Я розплющила одне око. Світло від вуличного ліхтаря падало на високу постать, що височіла наді мною. Це був не Сашко. Хтось чужий, у дорогому піджаку, з розстебнутим коміром сорочки. Він дивився на мене з такою огидою, наче я була купою сміття, яку забули винести. 

- Гей, красуне, - він штовхнув мене на дивані. - Піднімайся і на вихід. Давай, ворушись, поки я поліцію не викликав. 

Сон миттєво вилетів з голови, поступившись місцем тваринному страху. Грабіжник? Ґвалтівник? У голові пульсувала одна думка: «Захищайся!». Рука автоматично намацала щось важке на журнальному столику. Настільна лампа. Металева основа приємно лягла в долоню. 

- Не підходь! - Закричала я так, що, здається, затремтіли скляні сходи. І раніше, ніж він встиг бодай кліпнути, я розмахнулася і, з усієї сили, зацідила йому основою лампи прямо в чоло. Гучний «дзинь», короткий стогін, і постать важко осіла на підлогу. 

- Саш-ко-о-о! - Мій крик перейшов на ультразвук. - Нас грабують і я, мабуть, його вбила. 

Сашко вискочив у самих трусах, переляканий і скуйовджений.  

- Що? Де? Сонь, ти жива? 

Він застиг, дивлячись на тіло, що лежало біля моїх ніг. Його очі стали розміром з блюдця. 

- Твою ж наліво… Макс? Софі, ти що, вбила мого брата?! 

Ми відкачували його хвилин десять. Холодна вода, нашатир, який дивом знайшовся в аптечці, і мої панічні молитви. Нарешті Макс (тепер я знала, що це той самий «успішний» власник квартири») розплющив очі. На його лобі вже набрякала фіолетова гуля. 

Він сів, тримаючись за голову, і глянув на нас. Якби поглядом можна було спопеляти, від нас із Сашком залишилася б купка попелу.  

- Макс, ти як? - Затуркотів Сашко, намагаючись підсунути йому подушку. - Вона не знала, вона подумала, що ти злодій… 

Макс відштовхнув його руку і підвівся, похитуючись. Його голос був тихим, але від нього шкірою пішли мурашки. 

- Значить так. Ти, - він ткнув пальцем у брата, - забираєш свою подругу з нахилами вбивці і вимітаєтесь звідси. Обидва. Вранці щоб вашого духу тут не було. Речі, лахи, лампи — усе на смітник. 

- Але Макс, ти сам запросив пожити! - спробував заперечити Сашко. 

- Мені плювати. Вимітайтесь. 

Він розвернувся і, тримаючись за стіну, повільно пішов до ванної кімнати знизу. Я стояла посеред цієї ідеальної кімнати в своїй зім’ятій червоній сукні і відчувала, як безвихідь затоплює мене. 

- Збирайся, Сонь, - тихо сказав Сашко, опустивши плечі. - Він не жартує. Коли він такий, краще не дихати в його бік. 

Замість того, щоб бачити сни, я почала пакувати валізу. Знову. 

І куди мені податись? Нового житла я ще шукати не почала. Готель вартує космічних грошей, а жити в хостелі — таке собі, всі речі винести можуть. Хоча, що там тих речей. Вони всі легко влізли в мою валізу. 

Йти в даний момент в ванну, щоб забрати рушники я не ризикнула. 

Макс явно був злий. Добре хоч поліцію не викликав. Адже це вже кримінальна справа.