14.

Я залишив Кравіца біля стійки — він якраз намагався сфокусувати погляд на офіціантці, щоб замовити ще одну. Ресторанний шум, який ще годину тому здавався передчуттям тріумфу, тепер тиснув на вуха. 

На виході прохолодне нічне повітря трохи протверезило. Я не став викликати таксі, вирішив пройтися пару кварталів пішки. 

Пташка замахнулася вище, — знову промайнуло в голові. Вона не просто «не змішує роботу з особистим», вона чітко дала зрозуміти, що я для неї — дрібна риба. Це зачепило більше, ніж сама відмова. 

Успішний успіх, кажете? Зараз я почувався просто іноземцем у чужому місті, який замість розкішної жінки отримав порцію зневаги. Треба було випити ще один віскі. Або просто заснути й сподіватися, що завтрашній звіт про «кілометрові черги» поверне мені відчуття контролю над цим життям. 

Ранок почався не з кави, а з сухого електронного листа від секретарки шефа: «Максе, зайдіть в кабінет директора о 9:00. Терміново». 

Я ще відчував присмак вчорашнього віскі й легку важкість у голові, але в цілому був задоволений собою. Звіт за місяць показував рекордні цифри. Я йшов коридором, на ходу поправляючи краватку, і зустрів Лізу біля стійки реєстрації. Вона навіть не глянула в мій бік, зосереджено вивчаючи якусь картку.  

В кабінеті шефа панувала тиша, від якої ставало ніяково. Кравіц сидів поруч, опустивши очі в стіл. Директор, зазвичай усміхнений і приязний, зараз дивився на мене так, наче я був плямою плісняви на стіні його дорогої клініки. 

- Максе, сідай, - голос директора був льодяним. - Вчорашня вечірка була влаштована для святкування нашого спільного успіху. Але те, що я почув сьогодні вранці… І те, що бачив сам, не вкладається в жодні рамки. 

Я напружився. Адже нічого такого не було. Випив, пожартували. Хіба, Ліза? 

- Ви про що? Якщо про черги, то ми вже… - Спробував я повернути стрілки в позитивну сторону. 

 - Я про вашу поведінку, - перебив він. - Ліза подала офіційну скаргу. Мізогінні висловлювання, обговорення тіл пацієнтів, зокрема жінок, у присутності колег… Максе, це пряме порушення пункту 30.2 нашого контракту щодо професійної етики та корпоративної культури. 

- Послухайте, це ж був просто жарт з Кравіцом! Ми ж на вечірці були, - я спробував усміхнутися. 

- Для вас це жарт, а для клініки — репутаційна катастрофа. Ми не можемо дозволити, щоб людина, яка відповідає за обличчя нашої установи, мала такі… погляди. - Директор підсунув до мене папку. - Тут наказ про розірвання контракту. З сьогоднішнього дня. 

Слова вдарили в груди, перекриваючи дихання.  

- Але ж показники! Я привів вам сотні клієнтів! 

- Репутація — це все. Ваші речі вже зібрані в кабінеті. Бухгалтерія перерахує залишок за відпрацьований час до кінця дня. Бонуси, звісно, анульовані. 

Я глянув на Кравіца. Той лише ледь помітно знизав плечима, мовляв, вибач, друже, я тут нічим не допоможу, сам відгрібаю. 

Вийшовши з кабінету, я відчув, як світ навколо стає чужим. Ще вчора я був «генієм маркетингу», а сьогодні — безробітний іноземець із вовчим білетом замість рекомендацій. 

Проходячи повз кабінет Лізи, я побачив її через скляні двері. Вона спокійно пила чай, навіть не піднімаючи голови. Вона не просто «замахнулася вище», вона мене знищила. Одним точним рухом, як досвідчений хірург видаляє пухлину.