6.

На превелике щастя за пів години я таки потрапила в кабінет директриси. На той момент мені уже хотілось їсти і навіть до туалету, але аж ніяк не говорити про роботу. Та раз я дочекалась, то таки зайшла. 

Кабінет був середнього розміру, з великим вікном, світлий та охайний. Навпроти стола керівниці стояло крісло, в яке вона запросила сісти. 

Виглядала вона на років сорок, можливо і старше, але вигляд був шикарний. Розкішне світле волосся було красиво укладене. Шкіра сяяла, а трохи косметики лише підкреслювало вроду. Простий діловий одяг дуже їй пасував. 

- Ну що ж…- Вона побарабанила пальцями по моєму резюме, в якому то й нічого не було. – З досвідом у вас не густо, звісно… Але мій теперішній рекрутер чомусь і ваше резюме дав. Ваші думки щодо цього? 

- Молода, наївна, можна навчити по-своєму? – Випалила я перше, що спало на думку. Адже це мені потім працювати тим рекрутером, я маю знати, що вона думала. 

- Так, звісно. Але чому ви так далеко від дому заїхали? Там роботи немає? Всі як пташки в столицю злітаєтесь. 

- Не в цьому справа. В мене були невдалі стосунки, захотілось змінити місце, щоб подалі… А друг запропонував пожити в нього місяць-два, знайти роботу і встати на ноги. 

- Тобто, ви плануєте лише на місяць? 

- Звісно ні. Я хотіла б в результаті знайти постійне житло і лишитись тут. Ось тільки я ще навчаюсь і десь восени буде сесія… 

- Це не найважча проблема. А якісь позитивні якості у вас є, за що себе похвалите? 

Блін, нащо я писала все це в резюме, коли вона все одно не читає. 

- Наполеглива і вперта, якщо мені щось потрібно, то я це отримаю. А ще я люблю мотивувати інших, зазвичай, я тренуюсь на своїх подругах. 

- Ясно. Ясно. – Вона скептично оглянула ще раз мене і моє резюме (сумніваюсь, що щось там читала, жест виглядав, як чисто показушний). – Ви самі бачили, Софіє, скільки у нас кандидатів. Зараз ми маємо вирішити, а потім мій секретар перетелефонує і повідомить про рішення. 

- Добре. Дякую, що приділили мені стільки часу. Хорошого дня. 

- До зустрічі. 

Після її слів в нашій наступній зустрічі я сумнівалась, та все одно кивнула і покинула кабінет. 

- Ну що там? – Запитав секретар. – Все добре? А то ви були зовсім мало часу. 

- А ви справді вірите, що мене візьмуть на цю вакансію? Я ж проста студентка, досвіду і знань – нуль. Особливих переваг і навичок на відміну від інших немає. Врешті, коли кого брали на першій в житті співбесіді… 

- Ахахха. То ви нормально замахнулись. Сміливі. Успіху вам, хай там що. 

- І вам! 

Покинувши приймальню я подалась коридором. Ліворуч був ще один коридор, де я знайшла туалет – ще б трохи і просто опісялась. 

Вийшовши з кабінки полегшено видихнула, вмилася і пішла на вихід. 

- Ви що плакали? – Запитала дівчина на рецепції, стурбовано поглянувши на мене. 

- Та ні, пані. Освіжилась, у вас дуже спекотно. 

- Ах, це – система кондиціонування полетіла. Під вечір мають майстри для ремонту приїхати. У нас зазвичай нормально. 

Розпрощавшись я подалась на вулицю. Було ще дуже навіть видно. 

Невже, Сашко думав, що я там до десятої вечора буду співбесідуватись? Тим більше офіс працює лише до шести. 

На вулиці було теж спекотно, але куди свіжіше, ніж всередині. Хоча, якщо згадати Луцьк, то машин тут в рази більше і дихати таки важче. Але винаймати таксі мені не хотілось, тож  я вирішила прогулятись тією ж дорогою. Тим більше, що бачила по дорозі супермаркет і вирішила закупитись чимось їстівним. 

Набрала Сашка і попросила, щоб допоміг. Хоча з чого б то, ми не говорили про те, як будемо готувати. Разом чи окремо. Відповідно і закупки продуктів як робити. 

Та Сашко переміг лінощі і все ж прийшов під маркет. 

- Як твоя співбесіда? 

- Та сказали, що перетелефонують. Не очікувала чогось кращого. Просто з усіх, що мені потрапляли на очі, там заробітна плата найкраща, тож я вирішила ризикнути. Мені б вистачало навіть окрему кімнату зняти. Я гуглила ціни. 

- Ти така швидка. Я завтра щось підшукаю. На будівництвах тут гарно платять, а я з досвідом… 

- Сам же швидкий який. То ми разом готуємо? Чи окремо? 

- А ти ще й готувати вмієш? 

- Готові пельмені зварю точно. А ти? 

- Картоплю можу посмажити. 

- Це вже щось. Тоді ходімо, по дорозі будемо думати чи потрібно воно, чи ні. І чи ми зможемо з ним щось зробити. 

- Ти мене лякаєш… 

- Та моя мама так завжди говорить. 

- А ну ок. Тоді йдемо, бо однією шаурмою ми довго не протягнемо. 

Закупились ми з Сашком на славу. Вистачило пакетів і йому і мені. Тож, вийшовши з маркета ми добре подумали і викликали таксі. 

- Ми як на кінець світу скупились. – Зауважив Сашко. 

- Пропонуєш картоплю з Луцька везти? Чи яйця? 

- Якби мав свою автівку, той віз би на перший час. 

- Матимеш і повезеш. 

- Я вже підзбирав трохи. Оце літом попрацюю, як підфартить, то придбаю щось не дуже круте і ходове, який гольф чи щось типу того. 

- Колись і я про це подумаю. 

- Ага. Менше витрачай на всілякі помади, консилери і парфуми – дуже швидко гроші з’являться. 

- Залізна логіка. – Обурилась на його слова. 

- А ти не пробувала пожити без маніка? Ти тільки порахуй скільки в рік ти витрачаєш на нього… А могла б відкласти нормальну суму. 

- На одне колесо? 

- Та хай би й на колесо. Дівчина за кермом краще, ніж дівчина з модним маніком. 

- Сказав хлопець, який ніколи ні з ким не зустрічався. – Перекривила його. 

- Бо я обираю за тим, чи готовий я терпіти мінуси. Поки мені таких не попадало. 

- Але ж мене з дівчатами ти терпиш. 

Сашко глянув на мене задумливо якось, посміхнувся. 

- Я ж не планую на вас одружуватись. Тому мені не принципово. 

Увечері ми наготували попоїсти на кілька днів і позакидали все  в морозилку.