5.

Практично усю дорогу з Сашком ми проспали, адже їхали вночі. 

Попрокидались, бо люди почали поступово виходити на зупинках і маршрутка час від часу зупинялась. 

Сашко продер очі, потягнувся і глянув на мене. 

- Ти як? Ще не пожаліла, що поїхала зі мною? 

- Ми ще навіть не приїхали, - зауважила я. – Чи ти хоч позбутись мене одразу, щоб самому впасти в веселощі? 

- Та ні, Сонь, не верзи дурниць з самого ранку. Краще налаштовуйся, нам скоро виходити. Ми на Нивках, – сказав він водію. 

- Поки що мені це ні про що не говорить, – в сумці знайшлось дзеркало, вологі серветки, тож можна було імпровізовано вмитись. – Ти точно говорив своєму брату за мене? Щоб не було зайвих сюрпризів. 

- Та так же. Сказав, що візьму подругу з собою на літо. Просто тобі до кінця літа краще буде знайти собі житло. 

- Це само собою зрозуміло. – Я вже на повну наносила макіяж, і доробляла останні штрихи. 

- Ти що, плануєш вже сьогодні шукати роботу? 

- А ти що пропонуєш? 

- Прогулятись хоч деньок. Полазимо по центру, сходимо в музей? Можна на атракціони? 

- Саш, чи не ти той чувак, що від компа не може відклеїтись? Може краще, я пошукаю сьогодні роботу, а вечером зіграємо щось? Ти ж взяв комп і  джойстики? 

- Та так. 

- Я теж люблю пограти. 

- Ніколи б не подумав би… 

- Просто мої подруги таким не займаються, хлопці також. Я тільки з братом інколи зависаю. Але це буває вкрай рідко. А за останній рік і взагалі жодного разу. Інколи мені здається, що він мене ненавидить і думає, що я його зрадила.  

- Він просто малий ще. Підросте – зрозуміє. 

- Хотілось би, щоб все було саме так. 

Ми обоє замовкли і сиділи в відносній тиші, аж поки не доїхали до нашої зупинки. Хоча це було всього кілька хвилин. 

Потім водій відкрив нам багажник, щоб ми вивантажили речі і поїхав далі, а Сашко швидко зметикував і набрав службу таксі. 

Вже за пів години ми стояли перед домом, де була квартира його брата. 

Чомусь я думала, що це буде якийсь старий допотопний будинок, типу хрущовки, але то була красива новобудова. І не одна. Парк поруч і все прибрано, гарно і на вигляд безпечно. Я аж рот роззявила від захвату. 

Квартира була на п’ятому поверсі – відносно не високо і якщо ліфт не працюватиме не проблема піднятись. 

В під’їзді все новеньке і поки не було написів типу «I kill you», як в моєму. І ліфт такий чистенький. Кайф, це ж я була, як попелюшка, що потрапила в казку. Жалко, що замок надається в оренду тимчасово. 

Та і квартирка нівроку. 

Коридор виявився світлий, лампа вмикалась від руху автоматично. Збоку тільки шафа на одяг, взуття та дзеркало – чистий мінімалізм. 

Такий же мінімалізм був усюди. 

Гостьова, чи прихожа, уявлення не маю, як назвати, але була досить простора, посередині стояв журнальний столик, збоку диван і пара пуфів, навпроти телевізор. На стіні – дві однотипні картини з жоржинами. 

Збоку були двері на кухню і в гостьову кімнату, в яку Сашко розподілив мене. 

Але найбільше мене вбило те, що квартира двоповерхова. 

- Твій брат мафіозі, чи наркоторговець? Чи кіллер? 

- Та не зовсім, – потріпав волосся Сашко. – В нього є свої канали заробітку і досить непогані та легальні. Колись, може, познайомлю вас, то сама запитаєш. 

- А це що за треш? 

Вперше в житті я бачила абсолютно прозорі сходи. Пиздець. 

- Тільки не кажи, що вони зі скла… 

- Та ніби ні. Може, епоксидка? Чи пластик? Запитаю, коли телефонуватиму ввечері. 

- Можна зверху поглянути? 

- А, так, звісно. Тільки в кімнату Макса не лізь, він не любить такого. 

На другому поверсі я знайшла ванну з туалетом. Потім виявилось, що і на першому поверсі є також. 

Ще в одній кімнаті було щось типу бібліотеки з купою обладнання для зйомки і звукозапису, потім йшла ще одна кімната – теж гостьова, бо була максимально проста, як і та, яку виділили мені.  

Хоча Сашко заборонив, та я все ж заглянула в кімнату Макса – вона була більш обжита і приємна на відміну від решти будинку. Просто нікому не казатиму, що я тут була і все. 

Розклалася в своїй новоспеченій кімнаті. Скільки б я не була, а речі мають бути в порядку. 

Відписалась мамі, що доїхали нормально і поселились також. А потім видихнула. Щоправда ненадовго. 

Ще вчора я відправляла резюме на вакансію HR-менеджера і вони майже одразу зателефонували мені, запросивши на сьогодні на співбесіду. І я щиро сподівалась, що ми зараз перекусимо і Саша допоможе мені знайти дорогу, адже офіс був неподалік, біля Академмістечка. Спеціально так підшукувала варіанти і досить довго провозилася з картою. Тільки от потім і постійне житло доведеться тут шукати. Проблемка, мабуть, буде. Але я ще на роботу не влаштувалась, а вже про постійне житло думаю.  

- Саш, у тебе які плани на найближчих кілька годин? 

Він скорчив сумну гримаску. 

- Очевидно, що вони відміняються. 

- Сашунь. Мені на співбесіду потрібно. 

- Бляха. Коли ти встигла? Ми тільки вночі виїхали. 

- Та я ще вчора домовилась. Чого кота за хвіст тягнути. Тим більше, не факт, що мене візьмуть. Але ж спробувати потрібно. В мене вже і резюме є… 

- Ахахаха. Резюме в якому нічого не пише? Моцно. І що за вакансія? 

- Hr-менеджер. Персонал набирати, займатись навчанням і організацією. 

- Ти ж сама нічого не вмієш. 

- Слухай, Петренко! Не зли мене з самого ранку, давай краще поїмо десь, а потім ти таки відведеш мене в потрібне місце. 

- Я радий, що ти не збираєшся морити мене голодом. Переодягайся і гайда. 

Перекусили ми шаурмою в одному вуличному кафе. На щастя погода була приємна, сонячна, а їжа смачна. Кава пахуча, а панянка, що все готувала вкрай приємна. Місце було неподалік від житла, тож потрібно взяти на замітку. Щоденно так не їстимеш, але час від часу перехопити можна.