4.

В деканаті без особливих проблем вдалось домовитись про перехід на заочну форму. Виявилось, що з нашого курсу ще троє студентів окрім мене також вирішили перевестись. Значить, не буде так помітно. 

Потім ми з мамою подались по магазинах техніки, де вибрали один з найкращих телефонів і круті навушники. Їх мама подарувала за п’ятірку з практики. Навіть якщо за телефон доведеться віддати, то все ж мамі, бо вона закинула всю суму за нього, а я була неймовірно щаслива новенькому смартфону. 

До вечора я вже зібрала основні речі. Виїздили ми маршруткою о першій ночі, щоб прибути в місто з самого ранку. 

В мене ще лишалось трохи часу, щоб побути з сім’єю. Щоправда, Олексія вдома не було, малий якраз гостював в селі і це мало тривати до кінця літа. Йому там подобалось, мав купу друзів і цікавих розваг, тож батьки з чистим серцем відправляли його до батькових батьків. Трохи шкода, що ми не побачимось. Його я не бачила місяці зо два, а тепер, як все складеться, ще пів року пройде… якщо не більше. 

Тато щось робив на компі в кабінеті, коли я запхалась до нього. 

- Дай п’ять хвилин, закінчити потрібно. 

Я кивнула і сіла за стіл навпроти. Те, що тато називає «кабінетом» — скоріше бібліотека. Тут заборонено розмовляти, коли хоч хтось працює. І є місце кожному з нас, де ми можемо повчити уроки чи почитати щось. Якщо художню літературу батьки ще дозволяють брати до себе в кімнату, то наукову – ні. А книг в нас досить багато. Як розповідали батьки, вони ще до одруження багато назбирали, але після наша бібліотека поповнилась майже утричі. Всі чотири стіни були майже повністю заставлені. 

Посередині стояв великий стіл з кількома мегазручними кріслами. А ще батьківські комп’ютери. В мене теж був ноутбук. Але він в моїй кімнаті. Олексійові ж час від часу давав хтось покористуватись, хоча батько пообіцяв купити йому на наступний день народження. 

- Думав ми вже за вечерею поговоримо. – батько ще раз зиркнув у комп’ютер, а потім на мене. 

- Тат, я вночі вже їду. 

- Я знаю. Але ж то добре. – Для нього все нове було добре. 

- І ти нічого не хочеш спитати мене? 

- Вже вибачай, в мене в голові ще досі крутиться звіт, бо я його не доробив. Якщо ти хочеш сказати щось, то просто скажи. Сама ж знаєш, що я не гадалка. 

- Мама ж вже розповіла тобі, що я кинула Костю? 

- Звісно. Ти доросла і сама вирішуєш, хіба ні? Якби тобі потрібна була порада в цьому чи допомога, то ти прийшла б перед тим, як утнути щось. Тепер є, як є…чи ти хочеш відновити стосунки? 

- Ні в якому разі! – Майже заволала я, аж тато відсахнувся на стільці. 

- Тихо ти. Я ж просто спитав. Ну поїдь в Київ, спробуй себе там, може щось вийде. Ми допоможемо, чим зможемо. Ти ж моє сонечко. 

- Дякую, татуську. 

- Хм. Якщо це все, то йди допоможи мамі накривати на стіл. За хвилин п'ятнадцять я закінчу і ми зможемо гарнесенько повечеряти і видати тобі ряд побажань в дорогу. 

- Окі. Побігла. 

Вечеря пройшла спокійно і мирно, ми теревенили про життя і батьки видавали навперебій поради, як не потрапити в руки шахраїв, злодіїв, до борделю, в гральний бізнес, що не варто вживати наркотики і алкоголь і ще масу всього. В якийсь момент мені здалось, що вони вирішили надолужити згаяне в моєму вихованні за останні роки. Добре, що про статеве дозрівання мова не зайшла, а то б я посивіла завчасно. 

Посеред ночі зі спакованими сумками батьки вивезли мене на маршрутку. Сашко вже очікував мене, зайнявши місця. Отримавши масу обіймів і побажань щасливої дороги і добре влаштуватися ми таки виїхали в невідомість.