2.

В нас лишався лише залік по практиці. І то те місце, де ми мали б побачитись з Костею. Не те, щоб він до мене ні разу не телефонував, але все ж зберігав дистанцію. Навіть дивно якось. Але мені ж легше.
Залік мав розпочинатись о дев’ятій. Більшість зібралась біля дверей і чекала викладача. Він мав викликати по п’ять студентів. Майже, як екзамен але трохи простіше.
Коли з’явився викладач, то Кості так і не було. Щоб не зустрічатись з ним зайвий раз одразу ж забігла в аудиторію. Всеодно здавати треба буде.
Викладач дав нам вибрати по білету з предмету і дав по 20 хвилин кожному. Але я вирішила не думати довго. Питання були знайомі, тож відповім і піду.
На диво питання я розповіла навіть краще, ніж думала. Довше часу зайняло оглянути дослідження, які ми готували досить довго, але я таки отримала очікуваних 95 балів, А. мама буде щаслива, а мені байдуже вже.
Першою вийшла ж аудиторії.
-Ну що там, Сонь? – підійшла Оллі, Кріс була всередині.
-Та все без проблем. 
-Це добре. Костя чекає на тебе в коридорі, поговорити хотів.
-Блін. 
-Я підстрахую. Поки ще багато народу має відповідати. Йди.
Ну зовсім мені не хотілось. Але що поробиш.
В коридорі біля вікна стояв таки мій колишній. Не схоже, що в ньому щось змінилось.
-Оллі казала, що ти поговорити хочеш?
Він повернувся і змірив мене дивним поглядом.
-Так. Чому ти пішла?
-Бо ми не підходимо один одному, вчасно це зрозуміла. Не бачу сенсу товкти воду в ступі.
-І чого це ми не підходимо? В нас все було ок.
-Можливо, з твого погляду. Але не для мене.
-Я можу змінитись. Робитиму все, що скажеш.
-Кость, люди не міняються. Ми такі, які є…і я тобі не потрібна, не треба принижуватись, бо потім шкодуватимеш.
Він зло зціпив зуби і примружився.
-Якщо хто із нас шкодуватиме, то тільки ти. Приїдь забери свої речі.
-Я вже їх забрала. Решта не моє, можеш одягнути в них наступну барбі, яку знайдеш. Бажаю вам щастя.
-Ти, всеодно, будеш моєю, рано чи пізно.
-Кость, та ти хворий на голову, йди до біса.
На цій «щасливій ноті» я розвернулась і пішла до однокурсників в аудиторію, де ми чекали на наших друзів. Оллі побачивши мене мовчки обняла і погладила по спині.
Ну чому життя таке? Ти вибираєш людину і помиляєшься. Скільки разів треба вибрати і помилитись, щоб знайти те, що треба?
Але в таких помилках ми знаходимо суть.
Може я й досі не знаю, що мені потрібно, але я точно знаю, що – ні. І це вже позитив.
А ще я засвоїла одну дуже повчальну річ: не всі ті хлопці добрі, що ними здаються на людях…