2.

В нас лишався лише залік по практиці. І то те місце, де ми мали б побачитись з Костею. Не те, щоб він до мене жодного разу не телефонував, але все ж зберігав дистанцію. Навіть дивно якось. Але мені ж легше. 

Залік мав розпочинатись о дев’ятій. Більшість зібралась біля дверей і чекала викладача. Він мав викликати по п’ять студентів. Майже як екзамен, але трохи простіше. 

Коли з’явився викладач, то Кості так і не було. Щоб не зустрічатись з ним зайвий раз, одразу ж забігла в аудиторію. Все одно здавати треба буде. 

Викладач дав нам вибрати по білету з предмету і дав по 20 хвилин кожному. Але я вирішила не думати. Питання були знайомі, тож відповім і піду. 

На диво питання я розповіла навіть краще, ніж думала. Довше часу зайняло оглянути дослідження, які ми готували досить довго, але я таки отримала очікуваних 95 балів, А. мама буде щаслива, а мені байдуже вже. 

Першою вийшла з аудиторії. 

- Ну що там, Сонь? – Підійшла Оллі, Кріс була всередині. 

- Та все без проблем.  

- Це добре. Костя чекає на тебе в коридорі, поговорити хотів. 

- Блін.  

- Я підстрахую. Поки ще багато народу має відповідати. Йди. 

Ну зовсім мені не хотілось. Але що поробиш. 

В коридорі біля вікна стояв таки мій колишній. Не схоже, що в ньому щось змінилось. 

- Оллі казала, що ти поговорити хочеш? 

Він повернувся і змірив мене дивним поглядом. 

- Так. Чому ти пішла? 

- Бо ми не підходимо один одному, вчасно це зрозуміла. Не бачу сенсу товкти воду в ступі. 

- І чого це ми не підходимо? В нас все було ок. 

- Можливо, з твого погляду. Але не для мене. 

- Я можу змінитись. Робитиму все, що скажеш. 

- Кость, люди не міняються. Ми такі, які є… і я тобі не потрібна, не треба принижуватись, бо потім шкодуватимеш. 

Він зло зціпив зуби і примружився. 

- Якщо хто із нас шкодуватиме, то тільки ти. Приїдь забери свої речі. 

- Я вже їх забрала. Решта не моє, можеш одягнути в них наступну барбі, яку знайдеш. Бажаю вам щастя. 

Він стис кулаки, криво усміхнувшись. 

- Ти, все одно, будеш моєю, рано чи пізно. - Чомусь холодок пробіг по спині від цих слів. 

- Кость, та ти хворий на голову, йди до біса.  

На цій «щасливій ноті» я розвернулась і пішла до однокурсників в аудиторію, де ми чекали на наших друзів. Оллі побачивши мене мовчки обняла і погладила по спині. 

Ну чому життя таке? Ти вибираєш людину і помиляєшся. Скільки разів треба вибрати і помилитись, щоб знайти те, що треба? 

Але в таких помилках ми знаходимо суть. 

Може я й досі не знаю, що мені потрібно, але я точно знаю, що – ні. І це вже позитив. 

А ще я засвоїла одну дуже повчальну річ: не всі ті хлопці добрі, що ними здаються на людях… 

Дорогі читачі, додавайте книгу в бібліотеку, якщо подобається, для мене це дуже важливо!🙂 Ваша активність є тим, що надихає писати далі, а якщо немає бібліотек, коментарів, то хочеться скласти лапки🫣 і кинути почату справу. Тож буду вдячна за підтримку🩷 і активність📓