1.

Того ранку я нарешті «прокинулась».  

Тож прокидатись доводиться щоранку, скажете ви. Звісно. Кожного ранку, але не так. 

- Тобі буде краще з оцією помадою. – Кинув Костя. 

- Але мені до вподоби оця. 

- Може досить вже нею фарбуватись, ти виглядаєш, як шльондра. – Він вирвав з рук мою улюблену помаду і викинув в смітник. – Чи шукаєш собі нового хлопця? 

Мене наче холодною водою облило і стало зле. 

- Що ти таке кажеш. Ми вже пів року живемо разом. Я ж тебе не обзивала ні разу і ні за що. 

- Вибач, – буркнув Костя. – Я зараз на фірму до батька. В універ підкинути чи на маршрутці доберешся? 

- Сама вже якось. 

- Ну вибач. Я не хотів. Просто ти надто гарна і я до всіх ревную. – Він чмокнув мене в щоку, взяв ключі з тумбочки і пішов. 

Я з полегшенням видихнула, коли закрились вхідні двері і прямо на місці сіла на підлогу. Сльози самі закапали з очей. Ми зустрічаємось рік майже і живемо разом пів ріку, а тут таке. Чого ж так сталось? 

Я витерла тильною стороною долоні сльози і підвелась, глянула в дзеркало. Не знаю, що я там хотіла побачити…може сліди від сліз, чи туші, але їх не було. 

Я вже й забула, що востаннє користувалася тушшю десь місяць тому. Костя запевнював мене, що я і так гарна, що воно мені не треба, бо псує зір і таке інше. Врешті моя туш пішла в смітник. Але я не надала цьому значення, бо ж мій хлопець любив мене таку, яка я є. 

Я відкрила шафу, щоб вийняти щось одягтися, бо потрібно було вже виходити, але мій погляд завис. Чому я не помічала цього раніше? Бежева блуза, біла блуза і чорна. Такого ж кольору висіли штани і футболки. Куртка і пальто також в беж.  

Глянула у дзеркало і не впізнала себе. Волосся здається поблякло і шкіра також, і це зовсім не через освітлення. 

Все ніяк не могла збагнути що сталося… і руки, як не мої. Де? Мій? Манік? 

- Ти хто? – Запитала я дівчину, що дивилась на мене з дзеркала. – Щось ти мені не подобаєшся. 

- І чого б це? Натуральні продукти, відсутність косметики і практичний одяг. Чого тобі ще хотіти від життя? 

- Корсет і спідницю? Ту, що 45 см від талії? 

- Здуріла чи що? Ти майже заміжня жінка. 

- Тож заміжня, а не мертва… 

Глухо прозвучало в тишині квартири. А більше схоже, ніби мертва, а ще навіть і не заміжня. 

До чого ж я дійшла! Я ж не вибирала жодної речі з тих, що висять у шафі. Мене помалу одягали по-своєму. Турботливий хлопець виявився ревнивцем і тираном. А все здавалось таким ідеальним. Я повільно перетворювалась в дівчину в бежевому пальто. В ту, якою ніколи не була і не хотіла бути. 

Хотілось поговорити з подругами, але я згадала, що посварилась з ними майже місяць тому через того ж Костю. Блін. Лишався лише один варіант. 

- Привіт. Можемо зустрітись в кафе? Треба поговорити. Тільки Кості не кажи, будь ласка. 

- Ок. За хвилин 20 буду. 

Я витягла з недр шафи ще не викинуту футболку рожевого кольору, обтріпані джинси і переодяглася. Туші не було, але я порилась в смітнику і таки дістала викинуту помаду. Лореаль не дешева фірма, щоб так з нею розкидатись. Тим більше, відтінок мій улюблений. Звісно, що вона мені пасує. Навіть, якщо  я одна на світі так думаю. 

Сашко вже замовив столик, коли я прийшла. Офіціант принесла два американо з молоком і якийсь тортик. 

- І так, що сталось? – Похмуро поглянув він на мене. – Ти ж би просто так не телефонувала. Або ж Оллі з Кріс. 

- Так. Ти правий. Уважно подивися на мене і скажи, що зі мною не так? 

Він довгенько споглядав моє обличчя і руки, одяг. 

- Ніби все те, але ти не виглядаєш здорово. Ти захворіла на щось невиліковне? 

- Так. На ідіотизм, мабуть. Ти ж пам’ятаєш, яка я була до стосунків з Костею? 

- Ну звісно ж, вогонь і енергія. Закоханий я в тебе не був, але завжди захоплювався. – Він окинув мене оком. – Хммм. Не розумію, де ділась та ти? 

- Я теж про це думала. І зрозуміла одне, що нам треба розлучитись, поки я не загубила себе зовсім. Наш друг не такий вже й турботливий. 

- Не думав про це. А що сталось? 

- Він сьогодні вранці назвав мене шльондрою… 

- Та не може бути… 

- Може, ще й як… 

- Але ж через одне докірливе слово не розлучаються, Софі. 

- Воно то так, але все зайшло надто далеко. Він вже давно робить з мене дівчинку в бежевому пальто. Але це не моє. Взагалі не розумію, як змогла все це допустити…в мене ж є свої погляди і смаки…але з ним я вмираю. 

- Хммм. Ви обоє мої друзі і що ж мені робити? Поради чекаєш? — Він пильно дивився на мене, але то був мій єдиний варіант на той момент. 

- З дівчатами я ще не помирилась. Ти один, хто в мене є. 

- Знаєш. Костян і правда змінився. Мені це не подобається. А що ти плануєш, щоб не бачитись з ним? 

- Переїду до батьків. А далі б подалі з міста. Може і на заочне чи інплан перевестись? Як ідея? 

- Непогана. Знаєш, в мене брат їде в Німеччину на пів року по контракту, а в нього вільна хата і він мене запрошував. Думаю, не буде проти того, щоб ти перекантувалась деякий час. Головне бедлам не робити. А там житло підшукаєш собі. 

- Еммм. Я ж з батьками можу пожити. Все норм з цим. 

- Я думав, ти хочеш забратись звідси. З міста, я маю на увазі. Брат у Києві квартиру має…хочеш пожити? Знайдеш роботу і відійдеш, прийдеш в норму, а там і налагодиться все. Тільки б вам поговорити спершу.  

- Ок-ок. Але ж ти мене не видаси? 

- Чи я дурний зовсім? Нащо мені ті скандали, я вдам, що ми взагалі про це не говорили. І ти також. Знаю, що Костя мій друг, але він і правда перегнув палку. 

Повернувшись на квартиру я спакувала свої нечисленні речі. Нечисленні, бо забирала тільки своє, а його лишилось так мало. Написала лист і лишила на тумбочці біля столу. Коротко і ясно. Розмовляти я ще не готова.  

В мене була така маленька сумка, що не довелось викликати таксі. Маршруткою я і поїхала додому.