Розділ I. Рада правителів

Велике місто Астрополіс прокидалося від сну. Сонце ще не встало, але на сході зайнялося бліде тремтяче зарево. 

Якщо б ви дивилися на місто з його найвищої точки, з Годинної башти, звідки в цей час дивилися очі найзоркіших стражників, воно подалося б вам оповитим імлою. Імла густішала в улоговинах між пагорбами та трохи розсіювалась біля їхніх верхівок. Вулиці і широкі проспекти, більш подібні до трактів, що розрізали місто на шматки щільною забудови, були заповнені особливо густою, свинцевою імлою та нагадували ріки, що повільно котять на світанку свої води без відблисків і сонячної брижі. 

Стражники змінилися годину тому. Їх очі були ясні як щойно протерте алхімічне скло. Срібні обладунки, оздоблені вишуканими вензелями, відсвічували білим навіть у напівтемряві. Вісім гордих силуетів ясніли в отворах баштового парапету, скерованих до основних і проміжних сторін світу. То були солдати Золотої гвардіі Серця світу — найкращого війська, до якого відбирали довго і ретельно, зокрема перевіряючи з допомогою спеціальних приладів слух та зір. Можна було не сумніватись, що на башті знаходяться найвидатніші очі та вуха світу. Проте яка з цього користь — інше питання. Вже тисячоліття до міста не наближалися, брязкаючи залізом під хмарами пилу, полчища ворогів. А дрібні лиходійства, що творяться під дахами домів та в темних кутах вулиць, з башти не розгледиш. 

Однако ж ранок заохочував дивитися вдалину, і стражники дивилися на панораму міста в себе під ногами. А панорама відкривалася чудова: Астрополіс розкинувся по пагорбах на десять верст з півночі на південь і майже на дванадцять — з заходу на схід. Місто, що вмістило в себе півмільйона жителів, було чудом інженерної думки — його змогли не тільки забудувати так, щоб до кожної оселі був підхід крізь джунглі інших осель, але і забезпечити водою, що надходила під тиском в будь-яку, навіть найвищу точку міста. Водогін для всіх жителів — ось що зробило Астрополіс несхожим на інші міста: через це навіть слово «місто» змінило значення і стало відноситись повною мірою лише до нього. Вода, що бiжить по трубах, колись так дивувала людей, що люди, тішачись з неї, влаштовували на дахах фонтани та водоспади; вітер розвіював в пил їхні бризки, завдяки чому над містом одночасно можна було побачити сотні райдуг. Водогін давав можливість місту розростатись шарами, наче торт, чергувати ремісничі квартали, палаци, сади та стайні. Стіни давно не обмежували велику столицю; не було серед неї й піднесеного над іншими пагорбами місця, не було навіть слідів укріпленого городища. Ніщо не загрожувало серцю всесвіту.

Майже вся забудова міста складалася з каменю різноманітних відтінків червоного — від сіро-рожевого до кармінного. Колір міської панорами різко змінювався тільки в місцях, де були великі масиви зелені, та на околицях, де простягалися пласкі темні дахи господарських споруд. Вочевидь, місту пощастило з родовищем рідкого каменю, який в іншій місцевості став би ознакою багатства та володарства, а тут був здобутком різноманітного люду. 

Серед цієї строкатості виділялася лише одна бездоганно біла пляма, схожа на скупчення морської піни. Розташовувалась вона на пагорбі неподалік від Годинної башти. Згори можна було розгледіти маленькі, наче іграшкові палаци з безліччю ліпнини, статуй, колон, куполів, мостів та перемичок. Навіть землю між будівлями було вимощено білим мармуром. Вся ця порцелянова краса являла собою суцільний ансамбль. Проте жодної живої істоти, жодної тіні не рухалось в цей ранішній час на білюткому просторі, прикритому ранковим туманом. Що ж, так і треба — це все не для ранку, а для вечора. Ввечері впаде сутінок, запаляться жовті вогні, а люди вийдуть на центральні вулиці — гуляти, милуватись та розважатись. Тоді і наповняться відвідувачами палаци, майданчики, мостики, портики…

Між тим стражники помічали спрактикованим оком, що від околиць міста підповзає повільний рух трактами-проспектами. Візки, осли, коні і інші елементи вантажно-селянської процесії розтягнулися на версти, а за межами міста зливалися в одну сірувату смугу. 

Так зустрічав Астрополіс, столиця світу, черговий ранок двадцять п’ятого століття свого існування.

Місто прагнуло сонця, щоб позбутися імли, замерехтіти віконцями комірок на верхівках пагорбів та шпилями Перлини Палаців. Воно розтягало останній момент між сном та явою, бажаючи віддалити біль розчарування. Бо місто знало, і стражники знали: сонця не буде. Воно не прорветься крізь наволоч, яка не розсіється ані вдень, ані ввечері. Не буде ясних променів, не буде райдуг, не буде після всього цього солодких вечірніх сутінків. Не буде навіть дощу, який своїм початком обіцяє й своє закінчення: мовляв, колись розійдуться хмари, і стане знову ясно. Ні. Нічого цього не буде. Буде тільки тьмяне світло, мутне небо, де розташування сонця можна вгадати лише по світлій плямці серед наволочі. Все виглядатиме так, наче збирається померти. І це вже давно. Щось не в порядку з землею, або з повітрям, або з сонцем. Ніхто не знає, що саме, тільки пошепки передають більш або менш лячні здогадки. Може, вчені нарешті щось вигадають, і все стане як раніше. Може, з часом само налагодиться. А може, й ні… Не змовляючись між собою, стражники зустрічали схід сонця тихим зітханням. 

А в цей самий час прямо в центрі білюткого ансамблю з палаців виник мовчазний, майже непомітний рух. Розчинилися двері будинку, який згори здавався крапко, бо являв собою конус, поставлений прямо на землю. Двері важко зарипіли в ранковій тиші, і крізь гостроверху арку в мовчанні пройшов ряд людей, кожен із яких виглядав як великий правитель: у мантії, з багато прикрашеною палицею, з венцом на голові. Потім двері із зітханням замкнулися, і луна розтанула в нерухомому повітрі. Тиша запанувала знову, наче серед пінних, нереальних у своїй витонченості палаців ніколи не було людей. 

Будинок, у який зайшли величні люди, цілком займав великий круглий зал. Вздовж стін стояли кам’яні крісла, подібні до тронів, і люди розійшлися між них. Кожен встав поряд з одним із крісел. Зі сторони входу кільце тронів не замикалося, і в розриві стирчала з підлоги коротка, навскіс обрізана колона на кшталт кафедри.