Пролог

Присвячується
моїй викладачці А.К., яка першою помітила
й розділила моє захоплення Словом,
20-річним 2020 року,
морю біля Маріуполя,
Леву та Сонцю

Пролог

Темною вулицею між двох рядів кам’яних будинків крокував високий худий чоловік. Його обличчя ховалось у тіні капелюха, з-під тіні стирчало тільки підборіддя. Плечі горбились, очі не дивились на дорогу, але ноги так добре знали своє діло, що могли не відволікати голову запитаннями, куди їм йти.  

Обабіч вулиці височіли майже суцільні стіни з домів. У вузьких зазорах між будівлями в кілька поверхів заввишки бігли вгору сходи, начебто вирубані прямо в товщі каменю. В стінах де-не-де світилися віконця, над вулицею нависали на вбитих в стіни гаках схожі на колби ліхтарі. Їхнє біле світіння з пухнастими краями час од часу викидало протуберанці. 

Чоловік повернув у один із зазорів і став здійматися сходами. Швидко він опинився в повній темряві, але не сповільнив кроку. Сходи повернули і вздовж задньої стіни будинку вивели на рівень його даху. Тут будинок вростав у пагорб, яким, починаючи прямо від сходів, бігла вуличка.

Чоловік піднімався вище. Ліхтарів тут не було, але від хмарного неба падало слабе світіння. Верхівка пагорба виглядала значно бідніше за нижню вулицю з будинками: тут ліпилися одна над одною невеличкі різноманітні домівки. На самому версі височів торець вузького кількаповерхового будинку. Розрізнити його можна було тільки через те, що високо вгорі, наче підвішене серед неба в пустоті, сяяло маленьке освітлене віконце. 

Сходами, що бігли по торцю, чоловік дістався віконця та зупинився на прольоті поряд. Торкнувся блискучої пластини в стіні, і перед ним беззвучно відчинилися двері. Увійшов у приміщення, де горіло полум’я в каміні, а підлогою біглі веселі смугасті килимові доріжки. В кімнаті сиділа жінка в сукні з тьмяного атласу із шиттям на колінах. Далі за нею дрімали в кріслах старий та старенька. 

Коли чоловік увійшов, усі підняли очі. Він не сказав ані слова, але важкими ногами ступив до каміну, як заблукалий у лісі, що вже й не надіявся на порятунок. Опустився в крісло, гріючи при вогні руки. Жінка встала й підійшла до нього зі спини, поклала на лоба руки. Чоловік заплющив очі, складки під носом розійшлися, напружені брови вернулися на свої місця. Із довгим видихом він відкинувся на спинку крісла. За мить отямився й оглянув кімнату, помітивши очі, що весь цей час на нього дивляться з німим чеканням. Розліпивши губи, вимовив:

— Ні… Не було… Нікого не було.