Глава 2: Таємниці минулого

Я прокинувся від відчуття холоду, що пронизував моє тіло до кісток. В очах було неясне туманне світло, і, здається, я був у якомусь незнайомому місці. Всі мої думки сплуталися, а тіло відчувало важкість, немов я провів багато годин або навіть днів у забутті. Я спробував поворухнутися, але не міг. Тіло не підкорялося мені, і я почувався як зомбі — живий, але безжиттєвий.

Раптом я почув звуки. Вони були тихими, але настільки чіткими, що здавалося, ніби вони звучать у моїй голові.

"Ти прокинувся..." — цей голос був знайомий, але я не міг точно зрозуміти, чий він. Я повернув голову, і через мрак я побачив незнайомця в капюшоні. Він стояв на колінах перед дверима в дальньому кінці кімнати, тихо шепочучи якісь слова. Я намагався встати, але ще не зміг.

"Що це за місце?" — я запитав, ледь чутно, намагаючись зрозуміти, що відбувається навколо.

Незнайомець підняв голову, і хоча його обличчя залишалося в тіні, я відчув, як його погляд пронизав мене. Його очі — два чорних віддзеркалення — знову зустріли мої. І я зрозумів, що не варто було б питати більше.

"Це місце, яке ти шукаєш, але яке не повинен був знайти," — його голос звучав спокійно, але я відчував в ньому щось непередбачуване, яке змусило моє серце забитися швидше. "Ти тепер один із нас. Твоя роль тут уже визначена."

Моя спроба встати була марною. Тіло було важким, ноги — немов сковані металом, а очі не могли відірватися від нього. Але я чув, як мій розум кричить, намагаючись зрозуміти, де я і що відбувається. Що це за місце, і чому я тут?

"Чому?" — я знову запитав, відчайдушно намагаючись знайти хоч якусь логіку у своїй ситуації. "Я не хочу бути частиною цього... Що відбувається?"

Незнайомець мовчав кілька секунд, а потім відповів. Його слова звучали так, ніби він не намагався мене переконати, а просто констатував факт.

"Це місто забутих душ, місто тих, хто прийшов і ніколи не покине це місце. Ти вже не зможеш вирватися, як і ми. Ти став частиною цього жахливого кола. І навіть якщо б ти зміг, все одно повернешся... Так працює цей світ."

Я почув, як хтось рухається позаду. Кроки були важкі, невпевнені. Моя душа, ніби почула цей звук раніше, і знову загорілася внутрішнім страхом. Я намагався оглянутися, але переді мною раптом з'явилася та сама кам’яна арка, яка раніше здавалася віддаленою. Зараз вона була прямо переді мною.

Кроки стали чіткими, і раптом я побачив ще одну постать. Це була жінка в чорному плащі, вона підходила до мене, несучи в руках якийсь стародавній артефакт. Я не міг зрозуміти, чи це ще одна частина пастки, чи реальна людина, але щось у її погляді було іншим. Щось знайоме.

"Ти не можеш звідси вийти," — її голос був глибоким, але не так страшним, як я очікував. "Це буде твоя нова реальність. Ти на порозі того, щоб дізнатися, ким ти справжній."

В цей момент я відчув, як земля під ногами почала коливатися. Вона розколювалась, і відразу з’явилися чорні тріщини, що вели кудись глибше, в темні безодні. Я потягнувся до арки, намагаючись втекти, але до моїх вух донісся знайомий скрегіт і тріск. Під ногами відкривалася яма, яку я навіть не помітив.

"Ні!" — я закричав, намагаючись втриматися за край, але не зміг.

І тут сталося щось, чого я не очікував. Жінка в плащі простягнула руку. В її долоні з’явився якийсь світловий шнур, який вібрував, як електричний струм.

"Ти повинен пройти це, якщо хочеш зрозуміти, чому тебе вибрали," — її слова звучали, як наказ.

Я не мав вибору. Мої пальці затиснули її руку, і світло поглинуло мене, затягуючи глибше в темні глибини цього жахливого місця...