Розділ 56. Вежа відповідає

Вежа стояла там, де стояла завжди, — на самому краю світу, у горах, які навіть найвідважніші мандрівники оминали, оточена туманами такими густими, що годинами не розходились навіть під найсильнішим вітром, і легендами такими давніми, що ніхто вже не пам'ятав, звідки вони взялись.

Селяни в найближчих долинах розповідали дітям, що у вежі живе відьма, яка перетворює на камінь кожного, хто наважиться підійти без запрошення, або дух давно померлого магістра, прикутий до цього місця нездійсненою клятвою. Правда була прозаїчнішою й водночас страшнішою за будь-яку легенду: вежа стояла порожня для будь-кого, крім тих небагатьох, кого сама господиня вирішувала прийняти, — і десятиліттями ніхто, крім найвищих магістрів Колегії, не наважувався потривожити цю самотність.

Лист від верховної магістри дістався туди на десятий день, доставлений гінцем, який тремтів не від холоду гірського повітря, а від самого факту, що мусив постукати в двері, у які, за чутками, ніхто не стукав уже багато років без нагальної, воістину важливої причини.

Двері відчинились не одразу. Коли гінець уже майже наважився піти геть, лишивши лист на порозі, вони прочинились безшумно, і в темному отворі з'явилась постать — не стара й немічна, як очікував гінець, а висока, пряма, з очима, які, здавалось, бачили значно більше за просто те, що стояло перед ними фізично.

— Магістра пише мені рідко, — сказала постать, беручи лист, не запрошуючи гінця досередини. — Особливо особисто, а не через звичних посередників. Це, певно, важливо.

Гінець не наважився нічого відповісти, тільки вклонився й поспішив геть, радий, що виконав доручення й може повернутись до звичного, безпечнішого світу внизу.

Постать — жінка, чий вік важко було визначити, десь між зрілістю й старістю, з сивиною, що пробивалась у темному волоссі, зібраному просто, без жодних прикрас, — зачинила двері й пройшла коридором углиб вежі, до кімнати, заставленої книгами, приладами, картами зоряного неба, поряд з якими карти Вельда здались би дитячими каракулями.

Її звали Октавія, хоча це ім'я не вимовляли вголос уже багато років навіть у стінах самої Колегії, — колишня магістра теоретичної науки, що добровільно відмовилась від посади й влади заради самотнього, безперервного вивчення того, чого офіційна Колегія боялась торкатись напряму: самих коренів магії, тих законів, з яких виведено все інше.

Вона розгорнула лист, читаючи повільно, і що довше читала, то виразніше на обличчі її проступало щось, чого не з'являлось там уже дуже давно, — щире, гостре зацікавлення.

«Непрочитувані горлянки», — думала вона, перечитуючи цей термін знову й знову. Люди, чиє читало реагує неправильно. Раби, що виживають після осічок, які мали б їх убити. Приблуда, що навчився читати чужі формули краще за самих картографів.

Вона підійшла до однієї з полиць, дістала стару, потерту книгу, списану власним, ще молодшим почерком багато десятиліть тому, — записи власних досліджень, розпочатих ще до того, як вона зрозуміла, наскільки небезпечними можуть бути висновки, до яких вони ведуть.

Октавія розгорнула книгу на сторінці, яку не перечитувала багато років, — розділ про теоретичну можливість «прямого дотику», спроб торкнутись базових законів магії без посередництва готової формули, і про наслідки, які такий дотик міг спричинити для того, хто наважиться на нього, свідомо чи ненавмисно.

Вона пригадала, як уперше сформулювала цю теорію — молодою магістрою, ще до того, як зрозуміла, наскільки небезпечні можуть бути її власні висновки для становища, яке вона тоді посідала. Формула, стверджувала вона тоді, — це лінза, крізь яку маг бачить силу, не торкаючись її напряму; крізь лінзу можна дивитись безпечно, як дивляться на сонце крізь закопчене скло. Але що станеться, питала вона тоді колег, які тепер воліли забути про це питання, якщо хтось зніме лінзу зовсім, якщо погляд упаде просто на джерело, без жодного посередництва? Ніхто не міг відповісти напевно, бо ніхто не наважувався перевірити це на практиці, — а ті, з ким траплялось подібне ненавмисно, гинули чи зникали безслідно, перш ніж хтось встигав ретельно вивчити наслідки.

«Я підозрювала це роками, — подумала вона, дивлячись на власні давні записи. — Але жодного разу не мала достатньо даних, щоб довести хоч щось напевно. Тепер, здається, дані самі прийшли до мене».

Вона сіла за стіл, узяла перо, і почала писати відповідь магістрі, — не поспішаючи, зважуючи кожне слово, як зважувала б найважливішу формулу власного життя.

«Я приймаю задачу. Явище, яке ви описуєте, відповідає теорії, яку я розробляла ще замолоду, — теорії про травматичний дотик до Першооснови. Якщо це правда, ми стикнулись не просто з обдарованим бунтівником. Ми стикнулись із живим доказом того, що закони, які Колегія береже століттями, можна не тільки вивчити, а й торкнутись безпосередньо, минаючи всі готові рецепти й формули. Це відкриває можливості, про які я не наважуюсь писати навіть у листі до вас особисто, — і небезпеки, значно глибші за все, що бачив досі ваш регіональний дізнавач».

Вона зупинилась, дивлячись на власні слова, а тоді додала ще один рядок, повільніше, обережніше за все написане досі.

«Я хочу побачити цю людину особисто. Не для полону. Для розуміння. Якщо він справді той, ким видається зі звітів, — можливо, він єдиний живий, хто здатен підтвердити чи спростувати теорію, над якою я працювала все своє життя, не маючи змоги перевірити її на практиці».