Розділ 52. Голос учителя

Данило знайшов його випадково — маленький, потертий клаптик тканини, зав'язаний тим самим особливим вузлом, який умів розв'язати тільки він сам, — той самий, який він колись віддав Тесеві перед першою самостійною розвідкою, багато місяців тому. Тесь повернув його згодом, і відтоді клаптик просто лежав, забутий, на споді дорожнього мішка, серед інших дрібниць, які Данило носив із собою, не думаючи про них щодня.

Він тримав його тепер у руці, при світлі вечірнього вогнища, і відчував, як пам'ять несе його назад, у темряву барака, до першої ночі, коли Аврен, старий, побитий, але не зламаний, простягнув йому в темряві суху, порепану долоню й сказав слова, які Данило пам'ятав досі, слово в слово, попри весь час, що минув відтоді.

«Ти не єдиний, хто тут думає, хлопче. Просто, може, єдиний, хто наважується питати вголос».

Данило заплющив очі, дозволяючи спогадам линути далі, — Аврен, що вчить його розрізняти ядро, геометрію й контур на прикладі найпростішого світляка; Аврен, що розповідає про Першооснову тихим, тремтячим від давнього болю голосом; Аврен, що йде до критого візка, оглядаючись востаннє, лишаючи по собі тільки тихе благословення рукою.

Він пригадав ще одну мить, яку не дозволяв собі згадувати часто, — той момент, коли Аврен, побачивши в ньому щось небезпечне, щось, чого сам старий не наважувався розпізнати навіть у власних думках, сказав тихо, майже пошепки: «Ти читаєш не так, як усі, хлопче. Я бачив таких, як ти, лише раз, дуже давно, і той чоловік зник, перш ніж я встиг зрозуміти, що саме бачу». Тоді Данило не надав цим словам достатньої ваги, поглинутий власним, свіжим здивуванням від першого світляка. Тепер, через стільки місяців, ці слова набували геть іншого сенсу, — Аврен, певно, здогадувався про природу цієї аномалії задовго до того, як сам Данило почав її розуміти, можливо, навіть задовго до зустрічі з Овідом.

«Він знав більше, ніж казав, — подумав Данило з новим, гострим болем. — Як завжди. І я не встиг випитати в нього все, перш ніж він пішов».

— Про що думаєш? — спитала Морана, підсідаючи поруч, помітивши його заглибленість.

— Про Аврена, — сказав Данило тихо. — Про те, скільки часу минуло відколи я бачив його востаннє. Про те, наскільки легко я дозволив собі відкласти обіцянку, яку дав тоді, у темряві барака, — повернутись за ним.

Морана мовчки взяла його за руку, і вони сиділи так довго, дивлячись на вогонь, доки тишу не порушив тихий, обережний посвист — сигнал, яким мережа спостерігачів позначала прибуття важливих новин.

Гінець, молодий чоловік із одного з південних сіл, куди вони встигли донести звістку про себе лише кілька днів тому, прибіг захеканий, тримаючи в руках клаптик паперу, списаний нерівним, поспішним почерком.

— Це від людини, яку ми навіть не знаємо особисто, — сказав він, простягаючи папір Данилові. — Хтось із заставного персоналу, судячи з деталей. Каже, що чув про нас, про метод, і хоче попередити.

Данило розгорнув записку, і те, що прочитав, змусило його серце похолонути дужче за будь-яку відому небезпеку.

«Стережіться. Прийшов наказ із столиці — переглянути всіх особливих в'язнів, тих, чиє читало поводиться неправильно. Кажуть, скоро приїде хтось із північної вежі, вивчати їх особисто. Старого магістра, якого тримають окремо, теж унесено до списку».

Морана, прочитавши це через його плече, застигла.

— Аврен, — прошепотіла вона. — Це про нього.

Данило довго дивився на записку, і холодний розум, попри жах, що стискав груди, уже почав розкладати нову небезпеку так само методично, як розкладав би будь-яку іншу задачу.

— Овід казав, що Колегія боїться нашого явища, — сказав він повільно. — Магістра з столиці, судячи з того, що ми чули, вирішила не просто ловити нас далі. Вона вирішила вивчати те, чим ми є. А Аврен, — голос його затремтів, — Аврен не просто в'язень. Він жива людина, чиє читало, судячи з того, що казав мені Сельд, реагує так само дивно, як і моє.

— Ти думаєш, вони хочуть вивчати його так само, як хотіли б вивчати тебе? — спитала Морана тихо.

— Думаю, — сказав Данило, і в голосі його бринів той самий, холодний жах, який охопив його ще під час розмови з Мораною на лісовій стежці кілька днів тому. — А якщо моя теорія про дотик до Першооснови правдива, — Аврен, який бачив Першооснову на власні очі, задовго до мене, можливо, найцінніший об'єкт вивчення з усіх, кого могла б знайти Колегія.

Він на мить замовк, обмірковуючи щось іще, страшніше за просто небезпеку вивчення.

— Читало реагує на нас не через якусь випадкову плутанину, — сказав він повільно. — Воно реагує, бо намацує щось справжнє, глибоке, пов'язане з самими основами магії. Якщо людина з північної вежі справді розуміється на цьому глибше за будь-кого з живих, — вона може знайти спосіб не просто вивчити цю аномалію, а витягти з неї знання, яке Колегія ховала століттями, тим самим шляхом, яким я сам намагаюсь навчити людей думати самостійно, тільки вивернутим навпаки, — не для того, щоб роздати знання всім, а щоб зосередити його ще міцніше в руках небагатьох.

Морана здригнулась, почувши це.

— Це означало б, — сказала вона тихо, — що врятувати Аврена — не просто справедливість чи борг. Це означало б завадити Колегії здобути найнебезпечнішу з усіх можливих переваг.

Тесь, що підійшов, почувши тривогу в голосах, взяв записку, читаючи її швидко, обличчя його темнішало з кожним словом.