Розділ 49. Вище за Сельда

Лист, який Сельд надіслав до столиці Колегії три тижні тому, просячи визнання полювання пріоритетним, дістався адресата не одразу, — і коли нарешті дістався, ліг не на стіл дрібного чиновника, а на стіл жінки, чий титул рідко вимовляли вголос навіть у найвищих коридорах Колегії, — верховної магістри Північного округу, чия влада сягала територій, значно ширших за той регіон, де Сельд провадив своє довге, виснажливе полювання.

Вона керувала цим округом уже понад два десятиліття, здобувши репутацію жінки, яка ніколи не панікує передчасно й ніколи не діє необдумано, — репутацію, яку вона плекала свідомо, розуміючи, що саме ця холодна виваженість дозволяла їй утримувати владу серед десятків інших магістрів, кожен з яких радо забрав би собі частку її впливу за найменшої ознаки слабини. Звіти про регіональне полювання за одним небезпечним палієм зазвичай не потребували її особистої уваги, — такими справами займались молодші чиновники, — але цей звіт, третій за останні тижні, а надто останній, потребував уваги геть іншого рівня.

Вона прочитала звіт двічі, повільно, зваживши кожне слово, — не тільки останній, про провалену нічну операцію, а й усі попередні, зібрані за останні місяці, — і коли закінчила, довго сиділа мовчки, дивлячись на розкладені перед нею аркуші з тим самим виразом, з яким досвідчений гравець дивиться на дошку, щойно зрозумівши, що партія значно складніша, ніж здавалась спершу.

— Покличте радника Северина, — сказала вона нарешті помічнику, що чекав біля дверей.

Северин прийшов швидко, чоловік середніх років, худий, з тим самим гострим, аналітичним поглядом, який Данило, якби бачив його, одразу впізнав би як спорідненого з Вельдовим, тільки вигостреного не на картографії окремого регіону, а на розумінні цілих потоків знання, що пронизували всю Колегію.

— Прочитайте це, — сказала магістра, простягаючи йому останній звіт.

Северин читав мовчки, і що довше він читав, то виразніше на обличчі його проступала та сама тривога, яку відчула сама магістра, дійшовши до кінця.

— Це не поодинокий випадок, — сказав він нарешті. — Це системний збій. Дізнавач, який тридцять років бездоганно виконував свою роботу, зазнав поразки не тому, що бракувало ресурсів чи вміння, а тому, що метод, яким ми покладались роками, — картографування руху, збір розсіяних даних, — виявився вразливим перед розумом, здатним зрозуміти цей метод краще за самих картографів.

— Саме так, — сказала магістра. — І це найгірше з усього, що я прочитала за останні роки. Не втрата одного вузла мережі, не втеча одного небезпечного індивіда. Втрата довіри до самого інструменту, яким ми бачимо світ.

— А якщо це не поодинокий геній? — спитав Северин повільно, вимовляючи вголос думку, яка, судячи з виразу магістриного обличчя, уже муляла й їй самій. — Якщо метод, який він винайшов, поширюється так само, як поширюється сама його «пожежа»? Тоді за рік чи два ми матимемо не одного противника, здатного обманювати наші карти, а десятки, розкиданих по всьому королівству, кожен навчений тим самим способом мислення.

Магістра довго мовчала, обмірковуючи це страшне, але цілком логічне припущення.

Северин довго мовчав, обмірковуючи почуте, а тоді заговорив знову, тепер уже про щось важче за просту тривогу.

— Є ще дещо, про що варто подумати, — сказав він. — У звітах згадується явище, яке я бачив і раніше, у інших регіонах, розрізнено, ніколи не з'єднане в одну картину. Люди, чиє читало реагує неправильно. Раби, що виживають після осічок, які мали б їх убити. — Він подивився на магістру прямо. — Якщо цей приблуда, цей Данило, справді пов'язаний із таким явищем, — а звіт натякає саме на це, — тоді питання вже не в тому, як зупинити одну людину. Питання в тому, скільки ще таких людей існує, розкиданих по всьому королівству, чекаючи, доки хтось навчить їх думати так само, як навчився думати він.

Магістра підвелась, підійшла до вікна, дивлячись на місто внизу, розлоге, живе, повне людей, які й гадки не мали, наскільки крихкою була та рівновага знання й невігластва, на якій трималась уся їхня спокійна, впорядкована буденність.

— Тоді нам треба змінити підхід, — сказала вона нарешті. — Досі ми полювали на окремих людей, окремі мережі, окремі вогнища. Це більше не спрацьовує так, як спрацьовувало раніше. Нам потрібна відповідь, яка діє не проти окремого палія, а проти самої ідеї, яку він поширює.

— Що ви пропонуєте? — спитав Северин.

— Два напрямки воднораз, — сказала магістра, обертаючись до нього. — Перший — Сельд лишається на полюванні, отримує все, що просив, ресурси, людей, час. Хай продовжує гру, у якій уже здобув певний досвід. Але другий напрямок — новий. Нам потрібно вивчити саме явище, про яке говорив ти, — цих аномальних людей, — не для того, щоб просто ловити їх і карати, а для того, щоб зрозуміти, чи можемо ми навчитись розпізнавати їх заздалегідь, до того, як вони стануть небезпечними, чи, може, навіть навчитись відтворювати те, що робить їх такими.

Северин довго дивився на неї, і в очах його промайнуло щось схоже на тривогу, глибшу за просто тактичне занепокоєння.

— Це небезпечна дорога, — сказав він тихо. — Вивчати те, чого ми не розуміємо до кінця, завжди небезпечно.

— Небезпечніше — не вивчати, — заперечила магістра твердо. — Якщо існує спосіб створювати таких людей навмисне, — а звіт натякає, що спосіб цей, можливо, пов'язаний із тривалою магічною травмою, — тоді той, хто навчиться цим керувати першим, отримає перевагу, якої не матиме жоден інший гравець у цій грі. Я не хочу, щоб цим гравцем стала не Колегія, а хтось інший, — чи то бунтівний палій, чи то суперниця сила, про яку ми навіть не підозрюємо.