Розділ 48. Порахувати живих

Данило дістався до серця гурту вже під ранок, виснажений, з ногами, що ледь тримали вагу тіла після цілої ночі бігу й напруги, — і перше, що побачив, переступивши межу прихованого табору, було обличчя Гарпа, стривожене, зістарене черговою безсонною ніччю, яке миттю просвітліло, побачивши його живим.

— Ти повернувся, — прошепотів Гарп, стискаючи його в обіймах, коротких, міцних, без зайвих слів. — Морана вже тут. Тесь теж. Усі, хто мав повернутись сюди, — повернулись.

Данило відчув, як полегшення накрило його хвилею, майже фізичною, — і побачив Морану, що сиділа біля вогнища, змучену, але живу, і Теся, що спирався на ціпок неподалік, обличчя якого, попри втому, світилось тим самим тихим тріумфом виживання.

Ілка, тримаючи сплячого сина на руках, підвела очі й, побачивши Данила, ледь помітно кивнула — знак мовчазної, вистражданої вдячності за нову, здобуту важкою ціною ніч спокою. Остап, що сидів неподалік разом із рештою спостерігачів, тихо переказував комусь останні новини від мережі, голос його тремтів від пережитого напруження, але тримався твердо. Вісімнадцятеро перших, урятованих багато тижнів тому, стояли тепер серед десятків інших, тих, кого доля привела сюди пізніше, — і Данило, дивлячись на це строкате, змучене, але живе зібрання, відчував, як важкість минулої ночі змагається з тихим, глибоким полегшенням від того, що більшість, принаймні більшість, дісталась до цього спільного, безпечного вогнища.

Але радість ця тривала недовго.

— Не всі повернулись, — сказав Гарп тихо, і Данило відчув, як усередині нього щось стискається знову, тим самим давнім, знайомим передчуттям біди. — З Мораниної групи. Один із дванадцяти — той, хто перший заговорив про розсіяння на раді кілька днів тому, — не вийшов до умовленого місця.

Данило подивився на Морану, яка сиділа мовчки, дивлячись у вогонь, обличчя її було спустошене горем, яке вона, певно, вже носила в собі кілька годин, не маючи сили озвучити його вголос перед іншими.

— Що сталось? — спитав Данило тихо, сідаючи поряд.

— Я не бачила, — прошепотіла Морана. — Ми розділились у темряві, тікаючи різними стежками, як планували. Одинадцятеро дісталися сюди. Він — ні. Хтось із гурту бачив здалеку, як частина Сельдового загону затрималась довше за інших, обшукуючи щось у тому напрямку, куди він мав тікати.

— Він живий? — спитав Данило, хоча вже боявся відповіді.

— Не знаю, — сказала Морана, і голос її тремтів. — Захоплений чи мертвий — я не можу сказати напевно. Знаю тільки, що він не тут, а мав би бути.

Тиша, що впала над табором, була важка, наповнена тим самим гірким усвідомленням, яке супроводжувало кожну попередню перемогу цього довгого, виснажливого року, — усвідомленням, що навіть найретельніше вивірена перемога рідко обходиться без ціни.

Данило довго сидів мовчки, дивлячись у вогонь, перш ніж заговорити знову.

— Ми перемогли цієї ночі, — сказав він нарешті, звертаючись не тільки до Морани, а до всіх, хто зібрався навколо вогнища, слухаючи. — Ми обдурили три сили, обернули Вельдову карту на непридатну руїну, змусили Сельда особисто відступити. Це справжня перемога, найбільша з усіх, яких ми досягали за весь цей рік. Але вона коштувала нам людини, чиє ім'я ми навіть не встигли дізнатись як слід, — і я не дозволю собі забути цю ціну, тішачись перемогою так, ніби вона була безкоштовною.

Тесь, що сидів неподалік, тихо заговорив, голос його був зважений, дорослий понад свої роки.

— Кожна перемога має ціну, номере, — сказав він. — Ти навчив нас цього давно, ще в Домі Ревена. Питання не в тому, чи платити цю ціну. Питання в тому, чи варта справа того, щоб платити її знову й знову.

— Варта, — сказала Морана раптом, підводячи голову, і в очах її, попри сльози, які вона більше не намагалась стримувати, палахкотіла та сама рішучість, яка вперше привела її до Данила на майдані чужого села. — Я не дозволю собі сумніватись у цьому зараз, попри весь біль. Якщо ми зупинимось, якщо дозволимо страху й горю зламати нас остаточно, — усе, заради чого загинули Радим, безіменна жінка, і, можливо, тепер іще один, чиє ім'я ми навіть не знаємо, — усе це стане марним.

Данило дивився на неї, на цю силу волі, яка ніколи не полишала її повністю навіть у найважчі миті, і відчував, як усередині нього народжується щось важче за просту гордість, — глибока, вистраждана любов до людини, яка щойно мало не загинула через нього, і все одно знаходила в собі сили говорити про продовження боротьби.

— Але нам треба змінитись, — сказав він нарешті, звертаючись до всіх зібраних. — Ми більше не можемо лишатись у цих горах, у цьому регіоні. Сельд знає мене особисто тепер, знає, як я думаю, знає, що я готовий ризикувати всім заради тих, кого люблю. Вельдова карта зламана, але він перебудує її, обережніше, повільніше, і рано чи пізно нова карта знову почне звужувати коло навколо нас.

— То куди ми підемо? — спитав Гарп.

— Не знаю ще, — чесно визнав Данило. — Далі на південь, можливо. Туди, де нас іще не шукали так пильно. Це означає почати багато чого заново — нові зв'язки, нові вузли мережі, новий регіон, який доведеться вивчати з нуля. Але це також означає, що ми йдемо туди не тими самими людьми, якими були рік тому. Ми йдемо гуртом, який навчився вигадувати те, чого світ раніше не бачив.

Остап, що слухав це мовчки, підняв руку, просячи слова.