Розділ 46. Обличчям до обличчя

Данило зупинив Морану за кілька миль від того місця, де вони спустились з урвища, — і, попри її протести, попри втому, яка ще не полишила жодного з них, сказав те, чого не хотів казати, але знав, що мусить.

— Я не піду з тобою до серця гурту, — сказав він тихо.

Морана застигла, дивлячись на нього з тим самим гострим, недовірливим поглядом, яким зустрічала колись найнесподіваніші з його ідей.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона.

— Сельд знає, що я тут, — сказав Данило. — Знає напевно, не здогадується. Якщо я піду з тобою, я приведу його прямо до серця гурту, до Ілки, до її сина, до всіх, хто чекає там, довіряючи, що ми захистимо їх. Але якщо я піду сам, у геть інший бік, лишаючи слід, який він не зможе не помітити, — я заберу його увагу на себе, дам вам усім час дістатись до безпеки.

— Це те саме, що зробив Аврен, — прошепотіла Морана, і в голосі її прозвучав жах упізнавання. — Ти повторюєш його жертву.

— Не жертву, — заперечив Данило, хоча сам чув, наскільки хисткою була ця відмінність. — Аврен пішов, знаючи, що не повернеться. Я не збираюсь програвати цю зустріч. Я збираюсь використати її.

Морана довго дивилась на нього, і в очах її боролись водночас страх і те саме, вистраждане розуміння, яке приходить, коли доводиться відпускати когось назустріч небезпеці, знаючи, що жодні слова не здатні його зупинити.

— Тоді я піду з тобою, — сказала вона.

— Ні, — сказав Данило твердо. — Гурт потребує тебе більше, ніж потребує мене просто зараз. Якщо ми обоє загинемо чи потрапимо в полон, — усе, заради чого ми боролись, розсиплеться. Іди. Доведи Ілку, дітей, усіх до безпеки. Я знайду вас, коли зможу.

Морана обійняла його востаннє, коротко, міцно, з тим самим болісним, невимовленим страхом, який жоден із них не наважувався озвучити вголос, — і рушила геть, у темряву, до серця гурту, лишаючи Данила самого, готового зіграти найнебезпечнішу роль з усіх, які він грав за цей довгий рік.

Данило дивився їй услід, доки її постать не розчинилась остаточно між деревами, — і в грудях у нього стискалось те саме давнє, невигойне почуття, яке супроводжувало кожен подібний момент розлуки протягом усього цього довгого шляху: страх, що це прощання може виявитись останнім, змішаний із твердою, непохитною певністю, що іншого вибору просто немає.

Він рушив у протилежний бік, свідомо, розважливо, і, ідучи, почав розкладати подумки все, що знав про Сельда, — не тільки тактично, а й особисто, шукаючи в цьому знанні щось, за що можна було б зачепитись у майбутній розмові. Тридцять років полювання. Провина за вісьмох спалених, яку Сельд ніс у собі мовчки, ніколи не називаючи її провиною вголос. Холодна дисципліна, за якою, Данило підозрював це вже давно, ховалось щось значно людяніше, ніж дізнавач дозволяв собі показувати.

Він не намагався ховатись досконало. Він лишав слід — обережний, але помітний для того, хто вміє шукати, — тим самим методом, яким колись вивчав чужі маячки, тільки тепер спрямованим на себе самого, свідомо, розважливо, як приманку, розставлену з повним усвідомленням ризику.

Сельд знайшов його за годину, на невеликій галявині серед сосон, — прийшов сам, без загону, тільки з тим самим тихим, невблаганним терпінням, яке Данило пам'ятав із першої їхньої зустрічі на арені, багато місяців тому.

— Нарешті, — сказав Сельд, зупиняючись за кілька кроків, дивлячись на Данила тим самим холодним, оцінювальним поглядом. — Я казав тобі, номере, — чи мушу вже казати «Даниле»? — що вмію чекати довше, ніж ти вмієш ховатись.

— Ти сам, — зауважив Данило, окидаючи поглядом порожню галявину.

— Це особисте, — сказав Сельд, і в цих словах Данило впізнав те саме, що чув колись від Дорна, тільки сказане з холоднішою, вивіренішою певністю. — Я полюю на тебе тридцять років, хоч і не знав твого імені більшу частину цього часу. Спершу — сина пекаря. Тепер — тебе. Я хочу подивитись, чи справді ти вартий усього того часу, який я на тебе витратив.

Данило довго дивився на нього, і холодний розум, попри страх, уже почав розкладати ситуацію так само методично, як розкладав би будь-яку іншу задачу.

— Ти не хочеш мене вбити, — сказав він повільно. — Ти міг би привести загін. Ти прийшов сам.

— Не хочу, — визнав Сельд. — Мертвий ти не скажеш мені нічого. А я хочу знати, нарешті, після стількох місяців погоні, чому саме ти. Чому читало тепліє на тобі, а не мовчить і не кричить. Чому старий магістр, якого я взяв живим, так завзято берігся мовчати саме про тебе, а не про закони, які, здавалось би, важили більше.

Він дістав із-за пояса маленький, потемнілий камінь на шнурку — те саме читало, яке Данило пам'ятав із дня після арени, — і, не наближаючись, простягнув його на розкритій долоні, ніби пропонуючи, а не наказуючи.

— Дозволь мені перевірити ще раз, — сказав Сельд. — Не як зброю проти тебе. Як спробу зрозуміти те, чого не зрозумів досі, попри тридцять років вивчення подібних аномалій.

Данило вагався лише мить, а тоді, повільно, розстебнув комір і відкрив груди, дозволяючи каменю торкнутись шкіри там, де під сорочкою колись лежала мертва печать.

Він відчув знайоме тепло, тонке, майже непомітне, — той самий, незрозумілий відгук, який Сельд, певно, відчував уже вдруге, і, судячи з того, як довго дізнавач тримав камінь, вивчаючи відчуте з тим самим зосередженим, аналітичним виразом, це тепло досі не давалось йому до кінця розшифрувати.