Розділ 45. Загадка, гідна дізнавача

Данило дивився крізь останній ряд дерев на сцену, що розгорталась перед ним, — Морану, притиснуту до скелі, ледь помітну навіть його вправному оку, оточену колом вояків, що звужувалось повільно, невблаганно; Сельда, що стояв осторонь, спостерігаючи за пошуком тим самим холодним, аналітичним поглядом, яким, певно, вивчав кожну загадку за тридцять років служби.

Пряма атака була неможлива — надто багато вояків, надто мало часу, надто великий ризик для них обох. Магічний двобій теж не годився — Данило не мав достатньо часу, щоб побудувати щось складне, а прямий, силовий удар видав би його присутність миттю, перетворивши одну небезпечну ситуацію на дві.

«Що я знаю про Сельда, чого не знаю про звичайного вояка?» — подумав Данило, гарячково перебираючи в пам'яті кожну деталь, яку чув про дізнавача за весь цей довгий рік, — від Дорнових одкровень до власного досвіду на арені, багато місяців тому.

Він терплячий. Методичний. Але, найголовніше, — він аналітик, чоловік, що особисто досліджує кожну загадку, а не покладається сліпо на чужі звіти, — той самий, хто зупинявся біля Мораниного фальшивого табору довше за будь-кого іншого, придивляючись, шукаючи невидиму тріщину замість того, щоб просто повірити побаченому.

«Він не може встояти проти загадки, — зрозумів Данило раптом, і в голові його, попри страх, що стискав груди, почала складатись відповідь. — Якщо я дам йому щось незрозуміліше за просту втечу переляканої жінки, — щось, що він сам муситиме дослідити особисто, — можливо, він відійде від прямого полювання заради того, щоб зрозуміти головоломку».

Данило почав діяти негайно, обережно відступаючи вбік, туди, де темрява між деревами була найгустішою, і, знайшовши невелику галявину віддалік від Морани, заходився створювати те, чого не створював ще ніколи, — не одну фальшивку, а дві, накладені одна на одну, суперечливі, неможливі водночас, точнісінько так, як колись побудував три несумісні звіти, що заплутали самого Вельда.

Він працював гарячково, майже не думаючи, дозволяючи рукам і чуттю робити те, чого навчились за місяці практики, поки свідомий розум тримав у голові тільки одну задачу — швидкість. Спершу він наклав перший шар, рухаючись обережно, повільно, уявляючи собі одну самотню постать, що крадеться крізь цю саму галявину недавно, стривожена, обережна. А тоді, не даючи першому сліду ще й устигнути стабілізуватись до кінця, наклав поверх нього другий, геть інакший, — уявляючи гурт, численний, недбалий, що пройшов тут кілька днів тому, лишаючи по собі рясний, гучний слід, який жодним чином не мав би узгоджуватись із першим.

Він відчував, як власне горло тремтить від подвійного навантаження, як натяг обох накладених слідів бореться сам із собою, створюючи ту саму суперечність, яку Данило сподівався перетворити на пастку для Сельдового аналітичного розуму, — суперечність, яку неможливо було б пояснити випадковістю, і саме тому неможливо було б і проігнорувати.

Він розтягнув слід так, щоб той розповідав дві історії воднораз, — одну, ніби тут пройшла одна людина, обережно, крадькома, недавно; іншу, ніби тут пройшла ціла група, гучно, недбало, кілька днів тому, — дві правди, що суперечили одна одній настільки очевидно, наскільки міг зробити його вигострений за останні тижні хист.

Закінчивши, він рушив назад, ближче до краю галявини, туди, звідки могли б почути звук, — і, ризикуючи власним викриттям, зламав суху гілку під ногою, голосно, навмисно, тим самим звуком, яким помиляється необережний утікач, а не досвідчений розвідник.

Тиша.

А тоді — голоси, стривожені, обернені в його бік.

Данило відступив у тінь, серце калатало так, що заглушало власне дихання, — і за кілька довгих, напружених хвилин почув те, на що сподівався: не гучний, панічний крик погоні, а спокійний, зважений голос Сельда, який щойно, певно, дізнався про новий, дивний слід.

— Що це таке? — почув Данило його слова, приглушені відстанню, але виразні достатньо, щоб уловити тон — не роздратування, а зацікавлення, те саме, вивірене зацікавлення, з яким дізнавач вивчав би будь-яку незрозумілу деталь на власній карті. — Двоє слідів воднораз, суперечливих, у тому самому місці? Хто це поставив?

— Може, помилка того, хто робив пастку, — припустив хтось.

— Або не помилка, — сказав Сельд повільно, і в голосі його забринула та сама аналітична обережність, яку Данило чув колись у власному, обірваному звіті про читало. — Приведіть мене туди. Особисто.

Данило почув, як частина загону — не весь, лише кілька вояків, ведені самим Сельдом, — рушила в бік нового, штучного сліду, геть від того місця, де ще ховалась Морана, притиснута до скелі, виснажена до останньої краплі сили.

Він не міг чекати, щоб побачити, чи спрацював план до кінця. Він мусив діяти далі, використовуючи щойно куплений, дорогоцінний час.

Данило кинувся в обхід, тим самим тихим, безшумним рухом, яким навчив його колись Тесь, — і, наблизившись до Морани з протилежного боку, тихо, ледь чутно, свиснув умовний сигнал, той самий, яким користувались вони всі за останні місяці для позначення безпечного напрямку.

Морана, почувши свист, здригнулась, підвела голову, і в очах її, попри виснаження, спалахнуло щось схоже на недовірливу, відчайдушну надію.

— Даниле? — прошепотіла вона, ледь чутно.

— Тут, — прошепотів він у відповідь, з'явившись поряд, тримаючи руку, готову підтримати її, якщо сили остаточно зрадять. — Тримайся. Половина загону відійшла, шукаючи щось, чого насправді немає. У нас є хвилини, не більше.