Розділ 44. Коли пастка стає пасткою для тебе

Морана бігла крізь темніючий ліс, серце калатало так, що заглушало власне дихання, — і з кожною хвилиною, з кожним новим звуком позаду, вона розуміла дедалі ясніше, що втеча ця йде геть не так гладко, як планувалось.

Сельдів обшук виявився не хаотичним прочісуванням навмання, а методичним, вивіреним рухом, розбитим на сектори, кожен із яких обшукувався окремою групою вояків, — і Морана, петляючи між деревами, намагаючись знайти прогалину в цій сітці людей, відчувала, як прогалини ці звужуються з кожною хвилиною, доки не почала розуміти, з наростаючим жахом, що безпечного шляху геть може просто не лишитись.

Вона спробувала застосувати те, чого навчилась від Данила, — розтягнути власне чуття, шукаючи нерівність у розташуванні переслідувачів, слабину в їхньому методичному русі, — але страх, гострий, паралітичний, заважав зосередитись достатньо глибоко, щоб зробити це так само точно, як робив би він сам.

Голоси позаду ставали ближчими.

— Сюди! — гукнув хтось, і Морана відчула, як усередині холоне все дужче, зрозумівши, що її помітили, чи, може, лише запідозрили, — рух у гущавині, тінь, що промайнула надто швидко для звичайного лісового звіра.

Вона змінила напрямок, кинулась убік, туди, де, здавалось, дерева стояли густіше, даючи бодай якийсь притулок, — але за кілька довгих, відчайдушних хвилин бігу зрозуміла, що опинилась не в безпечнішому місці, а в глухому куті, де скелястий виступ обривався крутим урвищем, надто високим, щоб спуститись без ризику зламати шию.

Морана озирнулась, серце її калатало так, що, здавалось, чутно на весь ліс.

Позаду наближались голоси, кроки, тріск гілля під важкими чобітьми, — і вона, притиснувшись до холодного каменя урвища, зрозуміла, з жахом, який стискав груди дужче за будь-яку фізичну втому, що опинилась у пастці, з якої не бачила жодного очевидного виходу.

«Думай, — наказала вона собі, притлумлюючи паніку тим самим зусиллям волі, яке рятувало її вже стільки разів. — Данило б знайшов вихід навіть тут. Що б він зробив?»

Вона спробувала пригадати все, чого він навчав її, — не тільки конкретні техніки, а сам спосіб мислення, розкладання задачі на частини, пошук слабини навіть у найбезнадійнішій ситуації. Урвище позаду — небезпечне, але не смертельне, якщо спуститись обережно, чіпляючись за виступи скелі. Голоси попереду — численні, але не всезнаючі; вони йшли на шум, на підозру, не на точне знання того, де вона ховається.

«Тиша, — подумала Морана. — Якщо я завмру, якщо не поворухнусь, можливо...»

Але тиша не рятувала завжди, вона знала це надто добре, — і, стоячи там, притиснута до холодного каменя, відчуваючи наближення переслідувачів усе ближче, Морана зрозуміла, що мусить зробити щось, чого не робила ще ніколи самотужки: використати крихту групового плетива, тепер уже без гурту навколо, без дванадцяти голосів, синхронізованих із нею воднораз, — тільки власну, самотню силу, розтягнуту тонко, майже до межі виснаження, у слабку, розпачливу спробу створити бодай тінь тієї самої ілюзії буденності, якою вона колись ховала ціле село.

Вона заплющила очі, зосереджуючись усією волею, яка ще лишалась після виснажливого дня очікування й відчайдушної втечі, — і почала тчати щось тонке, недосконале, далеке за досконалістю від того, що робила з дванадцятьма голосами поруч, але справжнє, живе, здатне бодай трохи розмити її присутність у сприйнятті тих, хто наближався.

Вона намацувала ядро цього плетива інакше, ніж завжди, — не зливаючи дванадцять крихітних імпульсів у один спільний потік, а розтягуючи власний, самотній подих на щось, що мало б виглядати як кілька, ніби в неї було з собою хоч якесь товариство. Це виявилось у сотні разів важче, ніж вести спільне плетиво з дванадцятьма людьми поруч, — бо контур, зазвичай розподілений між багатьма горлянками, тепер тримався тільки на її одному, вже виснаженому горлі, натягнутому до самої межі того, що воно могло витримати без зриву. Кожна секунда цього тримання забирала сили швидше, ніж будь-яке інше заклинання за весь той довгий, виснажливий рік боротьби.

Морана відчувала, як власне тіло тремтить від зусилля, як у скронях стугонить кров, — і водночас чула, як голоси переслідувачів, ще недавно впевнені, тепер починають звучати трохи розгублено, трохи невпевнено, ніби щось муляло їм у власному сприйнятті, чого вони не могли до кінця пояснити.

— Тут щось є, — почула вона голос одного з вояків, ближче, ніж хотілося б, — але не бачу нічого певного. Може, звір.

— Перевір усе одно, — пролунав інший голос, суворіший.

Данило, за багато сотень кроків звідти, відчув це — слабке, тремтливе відлуння знайомого плетива, розтягнуте до краю, віддалене відчаєм самотньої спроби, — і серце його впало так різко, що він мало не скрикнув уголос.

«Вона в пастці, — зрозумів він, і холодний розум, попри весь жах, що стискав груди, почав гарячково перебирати варіанти. — Урвище позаду, переслідувачі попереду. Вона намагається створити ілюзію сама, без підтримки, — і це виснажує її швидше, ніж будь-яка інша дія за весь цей довгий день».

Він стояв на краю власної позиції, третього табору, найближчого до серця гурту, — того самого місця, яке мав охороняти за жодних обставин, за жодного спокуслива, хай яким сильним, — і відчував, як усередині нього борються водночас дві клятви, обидві важливі, обидві неможливо порушити без важких наслідків: клятва тримати позицію заради безпеки решти гурту, і клятва не кидати тих, кого любив, напризволяще.