Розділ 43. Гра до останньої миті

Морана побачила перших вершників за годину до призначеного часу — темні силуети, що виринали з-за далекого пагорба, спершу поодинокі, розвідувальні, а тоді, дедалі густіше, зливаючись у справжню, дисципліновану колону.

— Не зупиняйте роботи, — прошепотіла вона своїм дванадцятьом, тримаючись тим самим рівним, буденним голосом, яким диригувала колись стінами й туманом. — Хай бачать те, що мають бачити: звичайний день у звичайному таборі.

Вони продовжили — хтось рубав хмиз, недбало, без поспіху; хтось перебирав уявні запаси біля багаття; двоє, вдаючи розмову, сміялись над чимось, чого насправді не було сказано, — і Морана, спостерігаючи за цим зі свого місця, відчувала, як власне серце калатає дедалі швидше, попри зовнішній спокій, який вона змушувала себе випромінювати для решти.

Колона наблизилась достатньо, щоб Морана розгледіла того, хто вів її, — сухого, старого, зі шрамом, що перетинав скроню, постать, яку вона впізнала миттю з Данилових описів.

Сельд. Особисто.

«Найбільша сила, — подумала вона, відчуваючи, як усередині холоне все дужче, — і сам дізнавач на чолі. Данило мав рацію, боячись за мене найдужче».

Загін зупинився на відстані, достатній, щоб роздивитись табір здалеку, перш ніж наблизитись остаточно, — і Морана бачила, як Сельд, не поспішаючи, оглядає розкинуті намети, недбало розпалене вогнище, людей, зайнятих звичайними, буденними справами.

Хвилини тяглись нескінченно довго.

Сельд не рухався, тільки дивився, і в цьому тривалому, мовчазному спогляданні Морана відчувала не полегшення, а зростаючу тривогу, — бо людина, яка справді повірила побаченому, зазвичай діє швидше, не марнуючи час на зайве вивчення.

— Він придивляється надто уважно, — прошепотіла вона одному з добровольців поруч. — Продовжуй працювати. Не показуй, що ми його бачимо.

Час минав, і сонце повільно наближалось до далекого гребеня, того самого, який Морана обрала орієнтиром для сигналу відступу, — і з кожною хвилиною, з кожним додатковим поглядом, який Сельд кидав на табір, тривога Морани росла, доки не перетворилась на майже фізичний тягар, що тиснув на груди важче за будь-яку магічну втому.

Вона намагалась відчути слід, який Данило вплів у цей табір, — той самий, тонкий, делікатний слід чужої пам'яті, накладений так природно, щоб навіть найдосвідченіший погляд повірив у справжність побаченого, — і, попри власну тривогу, не могла не визнати досконалості цієї роботи: слід тримався рівно, без жодної тріщини, яку могла б уловити навіть її власна, тепер уже добре натренована чутливість. Якщо Сельд і відчував щось, то не через явну ваду конструкції. Він відчував радше загальний, важко вловимий інстинкт людини, яка тридцять років навчилась розпізнавати брехню там, де інші бачили тільки правду.

Один із дванадцяти, молодий чоловік, що рубав хмиз, раптом сповільнив рух, руки його затремтіли, — і Морана, помітивши це, стиснула кулаки, подумки благаючи його не зупинитись, не видати тим самим тремтінням страх, який міг стати помітним навіть на такій відстані.

Нарешті Сельд рушив уперед, і його загін рушив слідом, повільно, обережно, з тією самою дисциплінованою простотою, яку Данило передбачив ще кілька днів тому.

Морана дивилась, як відстань скорочується, рахуючи подумки кожен крок, звіряючи його з тим самим невблаганним розрахунком часу, який вивів разом із Данилом за останні три дні, — і коли сонце нарешті торкнулось гребеня, точнісінько так, як планувалось, вона підняла руку в умовному, ледь помітному жесті.

— Зараз, — прошепотіла вона.

Дванадцятеро, ніби за одним подихом, розчинились у навколишньому підліску — не панічно, не хаотично, а тим самим впорядкованим, вивченим рухом, яким тікали колись із гарпового села, з шептушиного хутора, з десятків інших небезпек, пережитих за останній рік.

Морана відступала останньою, тримаючись тіней, дослухаючись до голосів позаду, — і почула, як Сельдів загін нарешті увійшов у порожній табір, де ще курилось вогнище, де ще тремтіло в повітрі відлуння щойно обірваного людського життя.

— Порожньо, — почула вона чийсь розчарований голос. — Утекли.

Але Сельдів голос, коли той пролунав, був іншим — тихим, обережним, позбавленим тієї самої розчарованої впевненості, яку Морана сподівалась почути.

— Не поспішайте радіти їхній втечі, — сказав дізнавач, і в голосі його бриніла та сама холодна, аналітична підозра, яку Данило описував їй раніше. — Погляньте на вогнище. Попіл ще теплий, але недостатньо теплий для табору, покинутого щойно. А сліди на землі — надто рівні, надто впорядковані для людей, що тікали в паніці.

Морана завмерла в тіні, серце її похололо.

«Він відчув, — подумала вона. — Не остаточно, не напевно, але відчув, що щось не так».

— Обшукайте периметр, — наказав Сельд. — Ретельно. Якщо це не справжній табір, а пастка, — десь поблизу мають бути ще сліди, справжні, ведучі до чогось іншого.

Морана відступала далі, тепер уже швидше, серце калатало, підганяючи тіло крізь темніючий ліс, — і подумки благала, щоб час, вивірений разом із Данилом, справді витримав, щоб дистанція, яку вона встигла здобути, лишилась достатньою, перш ніж Сельдові люди почнуть справжній, ретельний пошук.

За багато миль звідти, у другому фальшивому таборі, Тесь спостерігав за подібною сценою — меншою за силою, але не менш напруженою, — коли друга колона наблизилась до його позиції, точно за розрахунком, і застигла, вивчаючи табір з тією самою обережною недовірою.