Розділ 38. Ціна поразки, вартість перемоги

Дорн повернувся до застави на п'ятий день, виснажений, зламаний, ідучи попереду власних людей замість позаду них, — і по тому, як він тримався, як уникав очей вартових, Сельд зрозумів усе ще до того, як колишній наглядач розкрив рот.

Люди, що йшли за Дорном, теж тримались інакше, ніж коли вирушали, — не з тим самим завзятим, найманим завзяттям, а мовчазно, украдкою перезираючись, ніби кожен із них щойно побачив свого командира в світлі, якого не міг забути. Дорн, колись гордий власник цілого Дому, а тепер приниженим, зламаним найманцем на службі в чужого дізнавача, відчував на собі ці погляди гостріше за будь-яке фізичне покарання, яке міг би призначити Сельд.

— Ти зламав угоду, — сказав Сельд, коли Дорн стояв перед ним у тій самій кімнаті, де вони колись домовлялись про умови співпраці. — Ти діяв самостійно, без дозволу, наражаючи на ризик усю операцію заради власної, особистої помсти.

— Знаю, — сказав Дорн, і в голосі його не було вже колишньої гордості, тільки виснажена, гірка чесність людини, яка втратила навіть право виправдовуватись. — Роби зі мною, що хочеш. Я заслуговую на будь-яке покарання, яке призначиш.

Сельд довго дивився на нього, обмірковуючи не покарання навіть, а щось значно практичніше, — і Вельд, що сидів за своїм звичним столом, підвів голову, вловивши в мовчанні дізнавача той самий розрахунок, який завжди передував важливому рішенню.

— Розкажи мені, що сталося, — сказав Сельд нарешті. — Усе. Не для покарання. Для розуміння.

Дорн розповів усе — про бій, про поразку, про те, як номер відпустив його живим, з попередженням, а не з милосердям, — і Сельд слухав мовчки, обличчя його лишалось непроникним, доки Дорн не дійшов до найважливішої деталі, тієї, яку сам колишній наглядач, здається, недооцінював.

— Твої люди чекали на безпечній відстані, — сказав Сельд, перебиваючи. — Скільки саме миль від табору? У якому напрямку?

Дорн, спантеличений раптовою зміною теми, спробував пригадати деталі маршруту, і за годину скрупульозних розпитувань Вельд уже наносив нові позначки на свою карту, обличчя картографа світилось тим самим холодним, професійним задоволенням, яке Сельд бачив у нього рідко.

— Це не точна локація, — сказав Вельд, дивлячись на щойно нанесені лінії. — Але це вужчий регіон, ніж будь-що, що ми мали досі. Гірський масив, не більше кількох днів обходу. Уперше за весь цей час ми не гадаємо навмання — ми знаємо, де шукати.

Сельд обернувся до Дорна, і в очах дізнавача промайнуло щось, чого колишній наглядач не очікував побачити після власного приниження, — не прощення, а холодна, ділова оцінка корисності.

— Твоя нездисциплінованість коштувала нам довіри, — сказав Сельд. — Але твоя поразка, як не дивно, дала нам те, чого не могли дати місяці терплячого стеження. Ти лишаєшся при заставі. Не як рівний партнер, — цю можливість ти втратив остаточно. Але як джерело, яким був завжди, — тепер під ще пильнішим наглядом.

Дорн кивнув мовчки, і Сельд бачив, як щось у ньому — та сама одержимість, яка привела його врешті до особистого приниження, — почала поступатись місцем чомусь тихішому, покірнішому, майже байдужому.

Того ж вечора Сельд і Вельд зібрались над розлогою картою, тепер доповненою новим, вужчим колом імовірного розташування ворожого табору, і почали планувати те, чого не планували ще ніколи за весь час цього довгого, виснажливого полювання, — справжній, остаточний удар.

— Дорн навчив нас дечого важливого, попри всю свою невдачу, — сказав Вельд, дивлячись на карту. — Номер потребує часу для аналізу. Він переміг Дорна, знайшовши слабину в конструкції купола, — але для цього йому знадобилась мить, хай коротка, зосередженості, спокою, можливості придивитись. Якщо ми заберемо в нього цю мить...

— Він не встигне побудувати відповідь, — закінчив Сельд. — Отже, наш план мусить бути не хитрим. Не витонченим, як твої попередні пастки. Простим. Швидким. Переважаючим числом настільки, щоб жодна складна конструкція протидії не встигла скластись у його голові, перш ніж настане пізно щось міняти.

Вельд кивнув, обмірковуючи це далі.

— Є ще одна проблема, — сказав він. — Ми знаємо тепер, що номер навчився фальшивити наші маячки. Якщо ми покладемось на звичайні звіти, ми ризикуємо знову йти манівцями, як ішли до Кривого Броду тижні тому. Мені треба перевірити цю область особисто, множинними джерелами, перш ніж ми вкладемо в удар усі сили без остаточної певності.

— Скільки часу на це знадобиться? — спитав Сельд.

— Тиждень, — сказав Вельд. — Може, менше, якщо пощастить. Я розішлю по регіону не одного збирача, а кількох воднораз, з наказом підтверджувати кожну деталь незалежно, без довіри до самих лише камінців. Тільки коли три чи чотири незалежних джерела підтвердять одне й те саме, я повірю картині остаточно.

Сельд довго дивився на карту, на вузьке, але все ще не остаточне коло позначеної загрози, і в очах його світилась та сама холодна, невблаганна рішучість, яку Дорн бачив уперше під час їхньої першої зустрічі, тепер загострена місяцями невдач і накопиченим, майже фізичним бажанням покласти край цій довгій, виснажливій грі.

— Тиждень, — погодився дізнавач. — А тоді ми вдаримо не одним загоном, а всіма трьома силами, зібраними завдяки визнанню столиці, — швидко, синхронно, з усіх боків одразу, без жодної можливості для аналізу, без жодної миті спокою, у якій номер міг би скласти свою складну, витончену відповідь.