Розділ 37. Обпалене горло

Данило не міг забути того, що відкрив собі під старим дубом на зворотній дорозі від молодої матері, — можливість стирати не тільки чужий слід на ворожій карті, а й власний, глибший, той, що визначав саму його природу в цьому світі. Думка ця муляла йому дні поспіль, доки він не зрозумів, що не має права носити її сам, як не мав права носити самотньо жодну іншу небезпечну знахідку останніх місяців.

— Я хочу повернутись до Овіда, — сказав він Морані одного вечора, коли табір уже затих, а вони обоє сиділи біля згасаючого вогнища. — Розповісти йому про те, що дізнався. Про коваля. Про можливість стирання. Він єдиний, хто прожив із цією загадкою довше за мене, — можливо, побачить у моїх знахідках те, чого не бачу я сам.

Морана довго дивилась на нього, а тоді, тихо, сказала:

— Я піду з тобою цього разу.

— Минулого разу я ходив сам, — зауважив Данило.

— Знаю, — сказала Морана. — І, здається, це була помилка, хоч і зрозуміла. Ти носиш забагато самотньо, Даниле, навіть тепер, коли навколо тебе цілий гурт, готовий нести частину тягаря разом із тобою. Дозволь мені бути частиною цього, а не тільки частиною твоїх битв.

Данило кивнув, відчуваючи, як усередині нього щось тепле й важке водночас ворухнулось від цих слів, — визнання давньої звички ховати найглибші тривоги навіть від найближчих людей, звички, яку варто було, урешті-решт, зламати.

Вони вирушили наступного ранку, удвох, лишивши гурт під наглядом Гарпа й Теся, чия нога вже почала загоюватись достатньо, щоб він міг давати поради, навіть не встаючи на ноги повністю, — і за п'ять днів важкого гірського маршу дісталися прихованої ущелини, де серед скель, укритий часом і терпінням, стояв дім Овідового самотнього вигнання.

Дорога цього разу видалась Данилові іншою, ніж перший похід сюди, — не через саму місцевість, а через присутність Морани поряд, її спостереження про гори, її тиха, зосереджена мовчанка, коли вони ділили останні шматки хліба ввечері. Він упіймав себе на думці, що вперше за довгий час іде важкою дорогою не сам, не з тягарем таємниці, стиснутим у грудях до болю, а поділеним, розбавленим присутністю когось, хто не намагався вирішити задачу за нього, а просто йшов поруч, готовий вислухати, коли настане час говорити.

Старий зустрів їх на порозі так само, як зустрів Данила минулого разу, — з тим самим спокійним, майже пророчим передчуттям.

— Ти привів товариство цього разу, — сказав він, дивлячись на Морану з тим самим оцінювальним, довгим поглядом, яким колись дивився на самого Данила. — Добре. Самотність — погана вчителька мудрості, хоч я й провів у ній сорок два роки, переконуючи себе в протилежному.

— Дякую за гостинність, — сказала Морана, уклонившись легенько, з тією самою повагою, з якою зверталась би до старійшини власного села.

— Не дякуй поки що, — сказав Овід із гіркою, ледь помітною усмішкою. — Гостинність самітника рідко буває легкою — я забув, як приймати гостей чемно, за стільки років без практики.

Усередині, за тим самим тісним столом, заставленим книгами й сушеним зіллям, Данило розповів усе, що знав, — про молоду матір, про стирання слідів, про раптову думку, яка змусила його засумніватись, чи не можна тим самим методом торкнутись і власної, найглибшої природи.

Овід слухав уважно, обличчя його лишалось непроникним, доки Данило не дійшов до найважливішої частини — до звістки про коваля, чиє читало тепліло так само, як тепліло на самому Данилі, хоч коваль, наскільки їм було відомо, народився й прожив усе життя в цьому світі.

Тут старий раптом підвівся, підійшов до вікна, і Данило побачив, як плечі його напружились, ніби почута новина торкнулась чогось, що він тримав похованим глибоко, роками.

— Розкажи мені все, що знаєш про цього коваля, — сказав Овід, не обертаючись. — Кожну деталь. Коли й де його читало вперше почало тепліти. Що з ним сталося перед тим.

Данило пригадав усе, що чув від Остапа, від Тесевого свідчення, — коваля забрали з Гарпового села, тримали в заставі кілька тижнів, допитували, катували, певно, читалом неодноразово, перш ніж відпустили чи він утік.

— Кілька тижнів допитів, — повторив Овід тихо. — Кілька тижнів читала, прикладеного знову й знову, до майже непритомного людського тіла. — Він обернувся, і в очах старого стояло щось, чого Данило не бачив там раніше, — не подив уже, а страшне, болісне впізнавання. — Хлопче, я думаю, я нарешті розумію те, чого не міг зрозуміти сорок два роки самотності. Наша дивина, можливо, не завжди походить іздалеку, з іншого світу чи іншого ладу речей. Можливо, іноді вона народжується тут, вигорена в людину силою, надто великою, щоб горло витримало її звичайним чином.

— Що ти маєш на увазі? — тихо спитала Морана.

Овід сів назад за стіл, і коли заговорив знову, голос його бринів тим самим тремтінням, з яким людина торкається спогаду, похованого надто глибоко й надто довго.

— Сорок два роки тому, — сказав він, — до того, як я став тим, ким є зараз, я був звичайним магом, талановитим, але звичайним. А тоді, в одній із формул, яку я намагався побудувати сам, без готового рецепта, сталась осічка, — не звичайна, маленька, а величезна, найглибша з усіх, які я коли-небудь бачив. Вона мала мене вбити. Замість цього вона обпалила моє горло зсередини, до самого дна, — і коли я оговтався, тижні по тому, я був уже інакший. Читало більше не читало мене так, як читало інших. Печать, накладена на мене згодом Колегією, не діяла. — Він подивився на Данила прямо. — Я завжди думав, що це сталось, бо я торкнувся чогось забороненого, чогось із самої Першооснови. Але тепер, чуючи про твого коваля, я думаю інакше. Можливо, річ не в тому, що я торкнувся. Річ у тому, що моє горло вижило там, де мало б згоріти дощенту, — і, вижив, стало вже не тим горлом, яким було раніше.