Розділ 28. Розкрита рука

Звістка про напад на маєток дійшла до застави наступного дня — не листом навіть, а самим торговцем, що прибув особисто, з розбитою губою й приниженим виглядом людини, яка щойно втратила і заручника, і власну гідність воднораз.

Він увірвався до кімнати без попередження, розштовхавши вартового, що намагався його зупинити, і став посеред кімнати, тремтячи, — чи то від люті, чи то від страху перед тим, як сприймуть звістку, яку він приніс.

— Мене пограбували! — вигукнув він, перш ніж хтось устиг спитати щось. — Уночі, серед сну, — ціла зграя, озброєна, безжальна, — забрали хлопчика й половину моїх паперів, скинули мене на підлогу, наче я ніщо!

Сельд вислухав його доповідь мовчки, без жодного виразу на сухому обличчі, доки торговець, затинаючись, переказував нічний напад — раптову появу непроханих гостей, короткий переполох, зникнення хлопчика, а найгірше — зникнення паперів із його особистого кабінету.

— Скільки їх було? — спитав Сельд, коли торговець на мить замовк, аби перевести дух.

— Не знаю точно, — зізнався торговець, зіщулившись під холодним поглядом дізнавача. — Темно було. Може, п'ятеро. Може, менше.

— Озброєна зграя, кажете, — повторив Сельд рівним голосом, у якому вже прозирала недовіра. — А ваші вартові, троє на подвір'ї, не почули нічого, доки все не скінчилось?

Торговець зблід, зрозумівши, що власна брехня про численність нападників щойно обернулась проти нього самого, викривши недбалість його ж охорони.

— Яких саме паперів? — спитав Сельд, коли торговець нарешті замовк.

— Кількох листів, — сказав торговець нервово. — Нічого важливого, певно, просто...

— Яких саме листів? — повторив Сельд, і в голосі його з'явилась та сама холодна різкість, яка змушувала навіть найзухваліших вартових замовкати миттю.

Торговець зблід іще дужче, зрозумівши нарешті, що йому не вдасться применшити масштаб катастрофи.

— Кореспонденції із заставою, — сказав він тихо. — І... з наглядачем Дорном.

Вельд, що сидів за своїм звичним столом, підвів голову, і на обличчі картографа промайнув вираз, якого Сельд не бачив у нього ще ніколи, — не просто занепокоєння, а щось глибше, майже панічне усвідомлення.

— Вони знають, — сказав Вельд тихо. — Не про існування карти взагалі — про це вони, певно, здогадувались давно. Вони знають про конкретну структуру нашої співпраці. Знають, що Дорн з нами. Знають, ймовірно, що я картографую, а ти координуєш.

Дорн, що стояв осторонь, лице його потемніло від люті й приниження воднораз.

— Це означає, — сказав він, — що номер тепер знає моє ім'я поряд із вашими. Знає, що я тут, що я допомагаю вам.

— Так, — сказав Сельд рівно, не намагаючись пом'якшити правду. — Це означає точно це.

Тиша, що запала в кімнаті, була важка, повна усвідомлення того, наскільки різко змінилась гра за одну ніч.

— Ми більше не можемо чекати, — сказав Сельд нарешті, підводячись, підходячи до розлогої карти на столі Вельда, дивлячись на неї новим, гострішим поглядом. — Терпіння працювало, доки вони не знали, що ми чекаємо скоординовано. Тепер, коли таємниця розкрита, кожен день зволікання дає їм час підготуватись до нашої наступної дії, а не навпаки.

— Що ти пропонуєш? — спитав Вельд.

— Ресурси, — сказав Сельд. — Справжні. Не десяток збирачів питань, розкиданих округою, а загін, здатний діяти швидко, скоординовано, на наказ, а не чекати тижнями на звіти. Я напишу до столиці Колегії, вимагаючи офіційного визнання цього полювання пріоритетним.

Вельд довго мовчав, обмірковуючи почуте, а тоді, повільно, заговорив знову, тепер уже не про організаційні деталі, а про щось глибше, технічніше, що муляло йому відколи він отримав останні звіти з дороги.

— Є ще дещо, про що варто подумати, перш ніж просити столицю про ресурси, — сказав він. — За останній тиждень я отримав звіти про рух у трьох різних місцях воднораз, усі підтверджені маячками, усі, здавалось би, справжні. Але коли я спробував об'єднати їх в один узгоджений маршрут, вони не сходились. Ніби ціль була одночасно у трьох місцях, розділених днями дороги одне від одного.

Сельд насупився, обмірковуючи почуте.

— Що це означає?

— Або в нас з'явилась третя ціль, про яку ми не знаємо, — сказав Вельд повільно, — або... — Він замовк, добираючи слова для думки, яка, певно, вже кілька днів муляла йому, не оформлена до кінця. — Або хтось навчився обманювати самі маячки. Створювати фальшивий слід, який читається так само, як справжній.

Він підвівся, підійшов до скриньки з камінцями, дістав кілька, розклав їх на столі поряд, порівнюючи. Розлад був ледь помітний навіть для його вправного ока — тонка, майже невловна різниця в тому, як лягав слід, схожа радше на шов, який щойно зшили, ніж на природний рубець, вирощений часом.

— Я думав спершу, що помиляюсь, — сказав Вельд тихо. — Що втомився, що бачу візерунок там, де його немає. Але чим довше я дивлюсь на ці три звіти, тим яснішою стає різниця. Хтось справді навчився цього. І, судячи з недосконалості, ще недавно, — можливо, за останні тижні.

Дорн, почувши це, тихо, гірко засміявся.