Розділ 27. Змикання

Маєток стояв на пагорбі, оточений садом, саме таким, яким описав його пастух, — і Данило, лежачи в кущах на краю саду разом із рештою, відчував, як усередині нього холодний розрахунок бореться з тим самим, майже нестерпним поспіхом, який гнав їх усю дорогу.

Два дні маршу вимотали всіх до краю, і Данило бачив це на обличчях супутників — Гарп важко дихав, стара жінка ледве трималась на ногах, молодий чоловік стискав щелепи так, ніби зусиллям волі втримував тіло від колапсу. Тільки Морана, попри виснаження, лишалась зосередженою, гострою, готовою до дії, — той самий стан, у якому Данило бачив її колись перед стіною із двадцяти горлянок.

— Скільки в саду вартових? — прошепотів Данило сам до себе, змушений тепер робити те, що завжди робив хтось інший за нього, бо Тесь лишився з рештою гурту.

Він придивився пильніше, розкладаючи маєток так само, як розкладав кожну незнайому конструкцію, — і за кілька довгих, напружених хвилин нарахував трьох на видноті, розставлених нерівномірно, недбало, як розставляють охорону ті, хто не чекає нападу серйозного противника.

Але щось інше муляло йому, тонка, неправильна нерівність у самому повітрі саду, — і Данило заплющив очі, потягнувся тим самим чуттям, яке вивів із горя Кривого Броду.

Слабка сітка. Не така густа й розлога, як у Кривому Броді, але справжня, жива, розтягнута навколо будинку низько, там, де людина йде, не дивлячись під ноги.

Він придивився до неї уважніше, шукаючи в ній ту саму логіку, яку шукав завжди, — і завважив, що ця сітка, на відміну від Кривобрідської, була не суцільною, а розірваною, із широкими прогалинами між нитками, ніби ставили її похапцем, для приватного будинку, а не для цілого села під постійним наглядом. Вочевидь, той, хто винаймав цей маєток, не мав ані вміння, ані ресурсів Вельда, — просто купив або вициганив у когось спрощену, дешевшу версію того самого захисту, достатню для звичайного заручника, але не для гостей, які вже знали, чого шукати.

«Ще один доказ, — подумав Данило, — що страх поширюється швидше за розуміння. Хтось почув про наші сітки й маячки і вирішив, що йому теж потрібен такий захист, не розуміючи до кінця, як він працює насправді».

— Тут пастка, — прошепотів він Морані. — Не смертельна, але сповіщальна. Слабша за ту, яку ми бачили в Кривому Броді, — тут прогалини ширші, недбаліші. Я знайду слабину, як завжди. Тримайся точно за мною.

Вони пройшли периметр так само, як Данило проходив колись сітку Кривого Броду, — повільно, обережно, ступаючи точно туди, куди він указував, — і опинились під самими стінами маєтку, у затінку, куди не сягало світло смолоскипів на ганку.

Задні двері, як і сподівався Данило, вартувались недбало — один стомлений слуга, більше зайнятий власними думками, ніж пильністю. Морана, застосувавши те, чого навчилась від Теся тижні тому під час розвідки застави, ковзнула повз нього тінню, безшумно, і за мить двері прочинились зсередини, впускаючи решту.

Усередині маєток виявився тісним лабіринтом коридорів, освітлених рідкими свічками, — і Данило, ведучи гурт углиб, водночас відчував, як щось у ньому насторожується дедалі гостріше, чуття, яке навчилось розпізнавати неправильність раніше за докази.

Вони знайшли хлопчика в маленькій кімнаті на другому поверсі, замкненій, але не вартованій, — маленька постать, згорнута на вузькому ліжку, тремтяча уві сні, що більше скидався на виснажене забуття, ніж на спокій.

— Данку, — прошепотіла Морана, обережно торкаючись його плеча, вимовляючи ім'я, яке, певно, дізналась від Ілки за останні два дні дороги. — Прокинься, тихо, ми свої.

Хлопчик прокинувся з коротким, зляканим схлипом, і Гарп, з тією самою батьківською м'якістю, з якою колись учив небожа читати вагу колеса, підхопив дитину на руки, притискаючи до себе, шепочучи заспокійливі слова.

Вони рушили назад тим самим шляхом, яким прийшли, — і майже дійшли до задніх дверей, коли з-за рогу коридору вигулькнув чоловік у нічному халаті, свічка в його руці затремтіла від несподіванки.

— Хто ви?! — вигукнув він, і в голосі його промайнуло не так обурення, як переляк.

Данило впізнав його миттю — той самий торговець, судячи з опису, що погрожував Ілці.

Далі все відбулось швидко, майже інстинктивно: молодий чоловік з гурту, той, що ніс ноші під час утечі з хутора, кинувся вперед, збивши торговця з ніг раніше, ніж той устиг закричати гучніше, — і в цій сутичці, короткій, незграбній, свічка впала, коридор занурився в темряву, а десь у глибині будинку почулись перші тривожні голоси розбуджених вартових.

— Тікаємо! — прошепотів Данило, і вони кинулись бігти — крізь темний коридор, крізь задні двері, у сад, повз розгублених вартових, які ще не встигли зрозуміти, звідки лунає тривога, — і далі, у ліс, у темряву, подалі від маєтку, що позаду вибухнув криками й метушнею.

Вони не спинялись, доки маєток не зник за деревами, і тільки тоді, задихані, тремтячі від пережитого, дозволили собі перевести подих.

Хлопчик, усе ще на руках у Гарпа, розплющив очі й, побачивши стільки чужих облич навколо, заплакав — не від страху вже, а від того особливого, виснаженого полегшення, яке приходить, коли жах нарешті скінчився.

— Ми його врятували, — прошепотів молодий чоловік, притискаючи руку до розбитої губи, — єдину ціну, яку заплатив за коротку сутичку з торговцем. — Ми справді його врятували.