Розділ 26. Розкол

Тесь повернувся вранці, змучений, але з тим самим гострим, зосередженим блиском в очах, який завжди означав, що він приніс щось важливе.

— Пастух розповів більше, ніж думав, що знає, — сказав він, коли гурт зібрався навколо. — Той, хто найняв його, говорив із кимось іще, поки думав, що пастух уже пішов. Хлопчика тримають у невеликому маєтку за два дні дороги звідси, — не заставі навіть, приватному будинку, який винаймає той самий торговець, що погрожував Ілці. — Тесь на мить завагався, добираючи слова для найгіршої частини новини. — Але є ще дещо. Пастух чув, як згадували, що завтра, післязавтра, хлопчика мають перевезти кудись далі, глибше в території Колегії. Якщо ми спізнимось на день, слід обірветься, і я не знаю, чи знайдемо ми його знову взагалі.

— Скільки там охорони? — спитав Данило одразу, розум його вже почав розкладати задачу на елементи, звичним рухом, який не полишав його навіть під тиском страшної новини.

— Пастух не знає точно, — сказав Тесь. — Він бачив здалеку двох чи трьох, коли приносив продукти на кухню. Але я підозрюю, що більше, схованих усередині, — торговець надто обережний, щоб тримати заручника під слабкою вартою.

— А сам будинок? Розташування, підходи?

— Стоїть окремо, на пагорбі, оточений садом, — сказав Тесь. — Один головний в'їзд, наскільки я зрозумів із опису пастуха. Задня частина виходить до лісу, але я не знаю, наскільки він охороняється з того боку.

Ілка, що стояла осторонь, слухаючи це все з тим самим напруженим, спустошеним обличчям, яке носила відколи прочитала записку, раптом заговорила тихо, майже нечутно:

— Два дні дороги, — прошепотіла вона. — Я не витримаю чекати навіть жереба, доки ви вирішите. Я піду сама, якщо доведеться, пішки, без плану, аби тільки встигнути.

Тиша, що впала над табором, була важча за будь-яку тишу останніх тижнів.

— Два дні дороги, — тихо сказав Данило, і холодний розум уже почав розкладати задачу на частини, шукаючи час, шляхи, можливості. — А в нас, за словами пастуха, може бути лише день, перш ніж його перевезуть. Це майже неможливо встигнути, навіть якщо ми виступимо просто зараз.

— Тоді виступаймо просто зараз, — сказала Морана, і в голосі її бриніла та сама рішучість, яку Данило чув колись у млині. — Не завтра, не після наради, не після жереба. Зараз.

— Ми обіцяли гурту спільне рішення, — сказав Данило, і в цих словах була вся вага вчорашньої обіцянки. — Не можна просто відкинути це, щойно стало зручно.

— Зручно? — Морана рвучко обернулась до нього, і в очах її спалахнув гнів, змішаний із чимось глибшим, старішим за просту незгоду. — Ти називаєш зручністю життя дитини, яке тане з кожною годиною наради? Даниле, поки ми говоримо про принципи, поки збираємо коло, поки чекаємо, доки жереб виявить свою волю, — той хлопчик, можливо, уже сидить у возі, що везе його туди, звідки ми ніколи його не витягнемо.

Данило відчув, як усередині нього стискається той самий вузол, що стискався щоразу, коли доводилось вибирати між двома правдами, жодна з яких не могла переважити іншу цілком.

— Я розумію твій страх, — сказав він тихо. — Але поспішне рішення, ухвалене без плану, без розвідки, без розрахунку, — це те, що коштувало нам Радима. Ти сама це казала мені колись, коли гнівалась на мою обережність, — але тепер я мушу сказати тобі те саме. Сліпа швидкість — не менш небезпечна за сліпу повільність.

— Це не сліпа швидкість! — вигукнула Морана. — Це швидкість, побудована на тому, що ми щойно дізнались! Ми знаємо, де він. Ми знаємо, скільки часу лишилось. Чого ще тобі треба — місяця розвідки, доки хлопчик виросте в чоловіка десь у неволі?

Гарп, що стояв неподалік, спробував втрутитись, підняв руку, шукаючи слова примирення, — але цього разу навіть його спокійна мудрість не могла охолодити напругу, що вже переросла в щось, чого жоден із них не міг просто зупинити словом.

— Гурт має вирішити, — наполягав Данило. — Ми обіцяли Ілці, ми обіцяли всім, хто йшов за нами, що жоден більше не нестиме тягар важкого рішення наодинці. Якщо ти зараз просто підеш сама, ти зробиш точнісінько те, у чому звинувачувала Ілку, — обереш власний шлях, не давши іншим шансу зважити ризик разом із тобою.

Ці слова влучили в ціль гостріше, ніж Данило, певно, розраховував, і Морана застигла, обличчя її сполотніло.

— Не смій порівнювати мене з нею, — прошепотіла вона, і в голосі її тепер бринів не гнів, а щось болючіше. — Вона зрадила з відчаю. Я не зраджую нікого. Я йду рятувати дитину, поки ще є час, — і якщо гурт хоче голосувати про це годинами, доки шанс не згасне сам собою, тоді, може, гурт — не той спосіб дії, який рятує життя вчасно.

— Ти щойно сказала, що метод, який ми будували разом, не працює, — тихо сказав Данило, і в цих словах була не лють, а глибокий, майже фізичний біль.

— Може, він не працює завжди, — сказала Морана. — Може, є миті, коли треба обирати не між правильним процесом і неправильним, а між життям і смертю, і процес просто не встигає за годинником.

Вона обернулась до гурту, і голос її, коли вона заговорила знову, був гучний, зверненим уже не до Данила, а до всіх.

— Я йду, — сказала вона. — Просто зараз, не чекаючи жереба. Хто хоче — може піти зі мною. Хто не хоче — лишайтесь із Данилом, зберігайте обережність, будуйте гурт далі. Я не засуджую жодного вибору. Але свій я вже зробила.