Розділ 25. Ціна мовчання

Фальшивий слід спрацював — про це гурт дізнався на третій день, коли зустрічний подорожній, не знаючи, з ким говорить, переказав почуту на перехресті новину: сірі загони прочісують південний схід, шукаючи слід, що раптом обірвався в глухому лісі, ніби ті, кого вони переслідували, розчинились у повітрі.

Данило мав би відчувати полегшення. Замість цього, ідучи на північ, геть від пастки, яку сам розставив, він відчував лише зростаючу тривогу, джерело якої не міг назвати точно, доки на п'ятий день, надвечір, до табору не прибіг посланець.

Не гонець мережі цього разу — простий пастух, найнятий за мідяки хтозна-ким, аби переказати кілька слів людині на ім'я Ілка, якщо та зустрінеться йому дорогою. Хлопчина, наляканий і збентежений тим, що взагалі опинився серед цих людей, тремтячою рукою простягнув Ілці клаптик тканини з нашкрябаними на ньому кількома словами.

Ілка розгорнула клаптик, прочитала, і обличчя її, тільки-но розквітле полегшенням минулих днів, миттю зблідло до кольору попелу.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, ні, ні.

Данило підійшов швидко, забрав клаптик із її тремтячих рук, прочитав сам — і відчув, як усередині нього щось обвалюється, важко, остаточно.

«Мовчання коштує дорожче за слово. Хлопчик тепер із нами. Хочеш його назад — знайди спосіб знову бути корисною».

— Вони забрали його, — прошепотіла Ілка, опускаючись на коліна просто там, де стояла, обхопивши голову руками. — Вони обіцяли безпеку, доки я співпрацюю, — а коли я перестала, вони не відпустили його до бабусиної сестри. Вони забрали його самі.

Данило стояв, тримаючи клаптик тканини, і холодний розум, який щойно тріумфував над вдалою контроперацією проти Вельдової карти, тепер розумів гірку, жорстоку правду: перемога над однією загрозою відкрила іншу, страшнішу, — бо той, хто тримає заручника як важіль, ніколи не відпускає його просто так, коли важіль перестає діяти. Він або тисне сильніше, або забирає важіль собі остаточно.

Гурт, почувши крик Ілки, почав збиратись навколо — стривожені обличчя, тихі перешіптування, той самий страх, що завжди прокидається в людях, які самі щойно втекли з чужих рук, коли бачать, як інша людина знову опиняється перед лицем тієї самої загрози. Остап, що стояв неподалік, підійшов до Ілки й незграбно, по-хлоп'ячому, торкнувся її плеча, не знаючи інших слів утіхи, крім мовчазної присутності. Гарп стояв осторонь, обличчя його було похмуре, зістарене ще на кілька років за одну цю мить, — він, певно, бачив у Ілчиному горі відлуння власної провини за Остапа й коваля, за все, чого не зумів захистити.

— Це моя провина, — сказав Данило тихо, і Морана, що підійшла й почула ці слова, різко обернулась до нього.

— Ні, — сказала вона твердо. — Це провина тих, хто погрожує дітьми заради інформації. Не твоя, Даниле. Ти зупинив зраду, яка загрожувала всім нам. Ти не міг знати, що вони вчинять так підло у відповідь.

— Міг, — заперечив Данило, і в голосі його забринула та сама гіркота, яку він відчував щоразу, коли розумів запізно те, що варто було передбачити раніше. — Я думав про наслідки для гурту. Я не подумав про наслідки для дитини, яка й так була заручником, доки тривала зрада. Я зупинив потік інформації, не зупинивши небезпеку для того, заради кого цей потік узагалі існував.

Ілка підвела голову, очі її були червоні, спустошені, але в них раптом зблиснуло щось тверде — не надія навіть, а рішучість людини, якій більше нічого втрачати.

— Я піду сама, — сказала вона. — Здамся їм. Скажу, що готова знову співпрацювати, якщо вони поверн...

— Ні, — перебив Данило різко. — Це нічого не виправить, тільки додасть другого заручника до першого. Вони не відпустять ні тебе, ні його, щойно матимуть вас обох у руках.

— То що ти пропонуєш? — вигукнула Ілка, і в голосі її прорвався весь тиждень стримуваного відчаю. — Сидіти й чекати, доки вони зроблять із моїм сином усе, що заманеться, тому що рятувати його «нестратегічно»?

Тиша, що впала над табором, була важка, гостра, повна тієї самої напруги, яку Данило вже відчував раз, коли говорив із Мораною про штурм застави.

— Я не знаю ще, що пропоную, — сказав він нарешті чесно. — Але я знаю, що не залишу дитину напризволяще тільки тому, що рятувати її складно. Дай мені ніч подумати. Не тому, що я вагаюсь, рятувати чи ні. Тому, що поспішне рішення, ухвалене в паніці, найчастіше коштує найдорожче.

Ілка кивнула, хоч у погляді її лишалась та сама відчайдушна, недовірлива туга матері, чия дитина в чужих, жорстоких руках.

Тієї ночі Данило сидів осторонь від табору, дивлячись на зорі, і в голові його прокручувались десятки варіантів, жоден з яких не здавався достатньо хорошим. Штурмувати місце, де тримають хлопчика, — але вони навіть не знали напевно, де саме це місце. Спробувати домовитись — але з ким і як, коли єдиний контакт обірвався разом із самою запискою. Просити гурт зважити ще один ризикований крок — але скільки разів можна просити людей, які й так утратили все заради спільної справи, ризикувати ще більшим заради однієї дитини, яку більшість із них навіть не знала?

Він спробував застосувати те саме чуття, яким шукав пастки й слабини в чужих конструкціях, — заплющив очі, намагаючись відчути хоч якийсь слід, хоч якесь відлуння того місця, де міг тепер бути хлопчик. Але чуття мовчало, безсиле перед відстанню, перед незнанням найменшого орієнтира. Читати можна було тільки те, до чого доторкнувся хоч раз, — а Данило ніколи не бачив ні хлопчика, ні місця, де його тримали, і вперше за довгий час усвідомив межу власного дару так гостро, як не усвідомлював навіть перед найскладнішими формулами.