Розділ 21. Той, хто ховався довше

Данило слухав розповідь Морани й Теся мовчки, сидячи біля вогнища, і з кожним новим словом усередині нього наростало те саме дивне, тривожне відчуття, яке він пам'ятав ще з дня, коли Сельд уперше приклав до нього читало, — відчуття, що в ньому є щось, чого не розуміє навіть він сам.

— Хтось до мене, — повторив він тихо, коли вони договорили. — Раб з півдня. Кілька років тому. Вижив після осічки, яка мала б його вбити.

— Так, — сказала Морана. — Ти щось знаєш про це?

Данило довго мовчав, дивлячись у вогонь, перебираючи в пам'яті все, що знав про власне минуле в цьому світі, — те тіло, у яке він потрапив, побите, з тавром на грудях, зі старими рубцями на спині, залишеними задовго до того, як його свідомість прокинулась у ньому.

— Ні, — сказав він нарешті. — Я нічого не знаю про своє тіло до того дня, коли прокинувся в ньому. Можливо, воно теж пережило щось подібне. Можливо, це не має до мене жодного стосунку. Я не знаю, Морано, і це, — він стиснув кулаки, — це лякає мене більше за будь-яку заставу чи будь-якого дізнавача. Я звик розбирати конструкції, знаходити відповіді. А тут я дивлюсь на власне тіло й розумію, що не маю жодної відповіді про те, чим воно є.

Тиша, що запала над табором, тривала довго, доки Гарп, що сидів осторонь, слухаючи мовчки, не заговорив тихо, ніби пригадуючи щось давно забуте.

— Знаєш, приблудо, — сказав він, — коли я був молодший, ходили балачки про одного старого, що жив у горах, далі на захід звідси. Люди казали — дивак, самітник, ховається від усього світу, навіть від сусідніх пастухів. Дехто казав, що він утік із Колегії багато років тому. Дехто казав — просто божевільний. Я ніколи не вірив цим балачкам до кінця. Але зараз, чуючи те, що розповіли Морана й Тесь, я подумав — а що, як не всі балачки брехня?

Данило підвів очі.

— Ти знаєш, де саме він живе?

— Приблизно, — сказав Гарп. — Гори на захід від мого краю. Мій батько колись показував мені той бік, кажучи не ходити туди, бо там, мовляв, живе той, хто краде дітей. Дурні страхи, звісно. Але напрямок я пам'ятаю.

Наступного ранку гурт кинув жереб, і, на превеликий подив усіх, крихітний, майже випадковий потяг, який відчули п'ятеро обраних цього разу — Данило, Морана, Гарп і двоє з гурту, — потягнув їх саме на захід, тим самим напрямком, який показував колись Гарпів батько.

— Може, це збіг, — сказала Морана, коли вони вирушили. — А може, жереб відчуває щось, чого не відчуваємо ми свідомо.

Данило нічого не відповів, бо сам не знав, у що вірити більше.

Дорога на захід забрала п'ять днів важкого гірського шляху, і на п'ятий вечір, коли вони вже почали сумніватись, чи не ведуть їх манівці в порожнечу, Данило раптом спинився, заплющив очі, потягнувся тим самим чуттям, яким шукав пастки Вельда, — і відчув щось, чого не відчував ще ніколи.

Не сітку. Не маячок. Щось живе, тепле, дивне — схоже водночас на людину й на щось, чого він не міг назвати, — тремтіло попереду, серед скель, там, де, судячи з усього, не мало бути нічого живого взагалі.

— Тут, — прошепотів він. — Хтось тут є. І він відчувається так само дивно, як, певно, відчуваюсь я сам для тих, хто вміє шукати.

Вони підійшли обережно, і за скелею, у прихованій ущелині, побачили хатину — стару, вросла в камінь, майже невидиму, якби не тонкий струмінь диму з невеликого димаря.

Двері хатини відчинились раніше, ніж вони встигли постукати.

На порозі стояв старий — сивий, зморшкуватий, з очима, які дивились так, ніби бачили набагато більше за просто те, що стояло перед ним фізично.

— Довго ж ви йшли, — сказав він, і голос його був хрипкий від багатолітньої мовчанки. — Я відчув вас три дні тому. Думав, помиляюсь. Не помилявся.

— Ви відчули нас? — тихо спитав Данило.

— Тебе, — сказав старий, дивлячись просто на нього. — Не решту. Тебе я відчув так само, як, певно, ти щойно відчув мене. Заходьте. Розмова, яку нам треба провести, не для порога.

Усередині хатина виявилась тіснішою, ніж здавалась ззовні, заставленою старими книгами, сушеним зіллям, дивними інструментами, призначення яких Данило не міг вгадати одразу. Старий сів на єдиний стілець, жестом запросивши гостей вмоститись де завгодно, і довго дивився на Данила мовчки, перш ніж заговорити знову.

— Мене звати Овід, — сказав він нарешті. — Хоча це ім'я вже так давно ніхто не вимовляв уголос, що я сам іноді забуваю, чи справді воно моє. — Він на мить заплющив очі. — Я тікав від Колегії сорок два роки, хлопче. Відколи вони вперше спробували прочитати мене й не змогли зрозуміти те, що прочитали.

— Що вони прочитали? — тихо спитав Данило.

Овід довго мовчав, добираючи слова так само обережно, як добирав їх, певно, усе своє довге, самотнє життя.

— Не знаю до кінця, — сказав він нарешті. — Я знаю тільки, що читало на мені завжди тепліло, ніколи не мовчало й ніколи не кричало, — так само, як, гадаю, тепліє й на тобі. Я знаю, що звичайні закляття, які мали б діяти на мене так само, як діють на всіх, іноді діють інакше — слабше, або сильніше, або геть не так, як мали б. Я знаю, що Колегія, коли вперше це помітила, не спалила мене одразу, як спалила б звичайного зрадника. Вони хотіли зрозуміти. А коли я відчув, що мене хочуть не покарати, а вивчати, — я втік, і ховаюсь відтоді.