Розділ 18. Гонитва навпаки

— Хто ще? — спитав Данило, коли перше потрясіння від Остапової звістки трохи вляглося, лишивши по собі не відчай, а холодну, гарячкову потребу діяти. — Твій дядько сказав, що коваль знав про інші кола, з якими підтримував зв'язок. Кого ще він міг назвати сірим, навіть не бажаючи цього, — просто тому, що вони знали одне про одного?

Остап, усе ще тремтячи, замислився, силкуючись пригадати крізь туман жаху, що затуляв йому останні дні.

— Коваль… — почав він повільно, — коваль якось згадував про жінку, травницю, молодшу за нашу, десь на південний захід звідси. Казав, що вона обмінювалась із ним знаннями про зілля через якогось торговця, що їздить обома краями. Я не знаю її імені. Але коваль точно знав.

Данило перезирнувся з Мораною, і в цьому погляді промайнуло те саме розуміння, яке об'єднувало їх щоразу, коли задача ставала зрозумілою до кінця.

— Шептуха, — тихо сказав Данило. — Молода. З Кривого Броду околиць, якщо це та, про кого я думаю. Я лишив там іскру давним-давно, ще до того, як усе це почалось насправді.

— Якщо коваль знав про неї, — сказала Морана, — а коваль тепер у руках Вельда, — то Вельд, найпевніше, теж скоро знатиме. Або вже знає.

Данило підвівся, і холодний розум, той самий, що прораховував колись час до зміни варти в Домі Ревена, тепер прораховував геть іншу задачу — не втечу, а гонитву навпаки: не тікати від небезпеки, а випередити її.

— Скільки днів дороги звідси до неї, як гадаєш? — спитав він Остапа.

— Не знаю точно, — сказав хлопець. — Коваль казав — тиждень, може, менше, якщо йти навпростець, а не манівцями.

— А скільки часу минуло відколи забрали коваля? — спитала Морана.

— П'ять днів, — сказав Данило раніше за Остапа, порахувавши подумки. — Плюс час, який знадобиться Вельдові й Сельду, щоб витягти з коваля ім'я, — якщо вони взагалі це роблять так швидко, а судячи з методичності, з якою вони діяли в селі, я підозрюю, що так. Плюс час на підготовку нового загону. У нас, може, лишилось днів зо два переваги. Може, менше.

Морана вже підводилась, кличучи гурт до готовності.

— Тоді ми не йдемо, — сказала вона твердо. — Ми біжимо.

Вони вирушили того самого ранку, лишивши більшість вісімнадцятьох під наглядом Гарпа й кількох найстійкіших — той, хто мав бігти навпростець крізь гори, мусив бути швидким, і Данило взяв із собою лише Морану, Теся й трьох найвитриваліших із групового кола, тих самих, чиї дихання найкраще трималися синхронно під тиском.

Дорога була важка, крута, виснажлива, — вони йшли, майже не спиняючись, харчуючись на ходу, спали короткими, тривожними урвищами сну, — і кожен крок цієї гонитви навпаки віддавався в Данилові тим самим напруженим, вивіреним розрахунком, з яким він колись вираховував час до зустрічі перед ареною.

Двічі за ці чотири дні він зупинявся серед шляху, заплющував очі й перевіряв повітря навколо тим самим чуттям, яке навчився вибудовувати з горя, — не шукаючи ворога попереду, а перевіряючи, чи не лишають вони самі, поспішаючи, слід, гучніший за той, який могли собі дозволити. Обидва рази повітря було чисте, тремтіло тільки звичайним вечірнім спокоєм, — і Данило, переконавшись, вів гурт далі, стискаючи в собі те бажання бігти ще швидше, яке доводилось стримувати заради тих трьох, чиї ноги вже не витримували темпу перших годин. Морана йшла поряд, мовчазна, зосереджена, і Данило бачив, як вона теж рахує — не кроки, а власні сили, зважуючи, скільки їх лишиться, коли настане мить, у яку доведеться діяти, а не просто йти.

На четвертий день, надвечір, коли попереду вже завиднілися дахи знайомого хутора, Данило спинився різко, заплющив очі, потягнувся тим самим чуттям, яке вивів із горя Кривого Броду, — і серце його впало.

— Вони вже тут, — прошепотів він. — Не сітка ще, не пастка. Але щось є. Рух. Далеко, з протилежного боку хутора, туди, де мала б бути дорога з півночі.

— Скільки часу до них? — тихо спитала Морана.

— Може, година, — сказав Данило. — Може, менше.

Вони кинулись бігти — усі шестеро, останніми силами, крізь підлісок, крізь поле, туди, де за пагорбом ховався хутір молодої шептухи, — і встигли, ледь встигли, за той короткий, дорогоцінний час, який дала їм фора у два дні.

Шептуха — молода жінка з гострими, розумними очима, яку Данило пам'ятав ще з часів, коли відводив від неї слід сірого власним викриттям, — зустріла їх на порозі, здивована, насторожена, доки Данило не заговорив швидко, без манівців.

— Тікати нема часу, — сказав він. — Загін уже на підході з півночі. Ми маємо схопити тебе й усіх, кого ти навчила, і сховати за годину, а не тікати відкритою дорогою, де вас упіймають на першій же милі.

Шептуха, попри шок, попри страх, що промайнув у її очах, кивнула швидко, без зайвих питань, — і Данило подумки відзначив: ось людина, навчена думати під тиском, а не панікувати.

— П'ятеро зі мною, — сказала вона. — Ще двоє далі в лісі, збирають зілля.

— Заберемо їх дорогою, — сказав Данило. — Морано, час на туман.

Морана, важко дихаючи після виснажливої гонитви, похитала головою.

— Я не втримаю дванадцять горлянок зараз, — сказала вона. — Не після чотирьох днів без відпочинку. Пропускна здатність — не тільки в тілі мага, Даниле. Вона й у духу, а мій дух зараз тонший за найтонше горло.