Розділ 15. Мірошник

Данило рушив у темряву назустріч гостю, і за кілька кроків, коли постать нарешті виступила з-за скелі, у слабкому світлі місяця, серце його стиснулось — не від страху цього разу, а від чогось геть іншого, теплого, майже забутого за останній важкий тиждень.

— Гарп, — видихнув він.

Мірошник стояв перед ним — старший, ніж пам'ятав Данило, з сивиною, що прибавилось на скронях, але з тим самим міцним, обвітреним обличчям і тим самим поглядом, у якому колись уперше зблиснуло «чому» замість «так треба». Він тримав у руках дорожній посох, стоптані чоботи говорили про довгу путь, а на плечі висів пошарпаний дорожній мішок, з яким не подорожують заради одного дня шляху.

— Живий, — сказав Гарп, і в голосі його прозвучало те саме зворушення, яке душило й самого Данила. — Приблудо. Я вже думав, чи знайду тебе взагалі, чи, може, шукатиму привида.

Вони обнялись незграбно, по-чоловічому, з тими короткими, сильними ляпасами по спині, якими обмінюються люди, що не звикли до довших виявів почуттів, — і Данило, відступивши, дивився на Гарпа так, ніби бачив живий доказ того, у що вірив, але ніколи до кінця не був певен.

Тесь, стоячи трохи осторонь, теж упізнав гостя й опустив ножа, а на обличчі його розпливлась усмішка, яку Данило бачив рідко, — щира, без жодної тіні розрахунку чи насторóги. Навіть вісімнадцятеро, розбуджені шумом, почали вилазити з кошари, дивлячись здалеку на цю дивну, зворушливу сцену — двох чоловіків, що обнімаються серед нічних скель, наче брати, розлучені надто довгою дорогою.

— Ти постарів, приблудо, — сказав Гарп, відступивши й роздивляючись Данила при місячному світлі. — Не роками. Очима. У тебе тепер очі старого, хоч обличчя лишилось молодим.

— А ти посивів, — сказав Данило, і в голосі його бриніла та сама тепла іронія, яку він пам'ятав із їхніх перших вечорів коло млина. — Мірошницька робота чи батьківство над цілим селом?

— І те, і те, — засміявся Гарп, і сміх його луною розкотився поміж скель, розганяючи бодай на мить важку тишу останніх днів.

— Як ти нас знайшов? — спитав Данило, коли перше зворушення вщухло. — Це місце… ми обрали його жеребом, навмання. Навіть я сам не знав про нього, доки не прийшли.

Гарп усміхнувся — стомлено, але з тим самим прихованим лукавством, яке Данило пам'ятав із перших їхніх розмов про колесо млина.

— Не тебе я шукав, приблудо, — сказав він. — Слід. Твій слід і слід тієї жінки, про яку тепер балакають на кожному ярмарку, — він кивнув у бік Морани, яка підійшла слідом за Тесем, обережно, ще не довіряючи незнайомцю до кінця. — Я вже кілька місяців чую про двох палаїв, чиї сліди то зближуються, то розходяться. А позавчора мій хлопець, — він мав на увазі, певно, того самого небожа, якого вчив колись коло млина, — прибіг сказати, що бачив дим над давнім селом, тим, де ти лишив мене вперше. Я зрозумів: якщо ти й досі десь поблизу, ти йтимеш геть від того диму, а не до нього. Я порахував напрямок, порахував дні, і пішов туди, де, на мою думку, мала пролягти твоя дорога.

— Ти вистежив мене, — сказав Данило, і в голосі його прозвучав щирий, вражений подив, — тим самим методом, яким я сам вистежую інших.

— А хто тебе цього навчив, приблудо? — сказав Гарп, і в очах його блиснуло щось схоже на гордість учня, що нарешті перевершив учителя бодай в одному. — Ти дав мені не рецепт. Ти дав мені звичку думати про вагу, про причину, про те, куди тече рух. Я застосував це не до жорен, а до тебе самого. Виявилось, працює однаково добре.

Морана, підійшовши ближче, дивилась на Гарпа з тим самим оцінювальним, гострим поглядом, яким зустрічала колись самого Данила.

— То це і є твій перший, — сказала вона, не питання навіть, а констатація. — Той, з млина.

— Перший, — підтвердив Данило. — Але, судячи з того, як він знайшов нас, — далеко не останній, кого він сам запалив.

Гарп, почувши це, коротко, гордо реготнув.

— Ну, — сказав він, — не буду прибіднюватись. Відколи ти пішов тим часом, приблудо, я не сидів склавши руки. Спершу — небіж. Тоді коваль, той, що з горном, пам'ятаєш? Тоді ще двоє з сусіднього хутора, що прийшли по муку й лишились із питаннями, на які я не мав готових відповідей, тільки спосіб їх шукати. — Він порахував на пальцях, зупинившись на сьомому чи восьмому. — Тепер у нас ціле коло — не таке гучне, як, кажуть, у тієї жінки, — він знову кивнув на Морану, цього разу з повагою, а не з підозрою, — і не таке широке, як твоя стежка через півсвіту, приблудо. Але міцне. Своє. Живе без мене вже кілька місяців, якщо чесно, — я більше не єдиний, хто там думає вголос.

Данило слухав це, і всередині нього наростало те саме тихе, глибоке тепло, яке він відчував колись, дивлячись, як Гарп учить небожа, — живий, дихаючий доказ того, що метод, вигаданий колись у відчаї й самотності, справді працює, справді переживає того, хто запалив першу іскру.

Гарп, побачивши, як Данило слухає це мовчки, з тим особливим, зосередженим блиском в очах, додав ще дещо, ніби соромлячись власної гордості.

— Ми навіть навчились дечого свого, приблудо, — сказав він. — Не з твоєї науки — самі додумались, коваль перший. Коли до нас у село завітав чужинець, надто чемний, надто цікавий до того, хто що каже, — коваль помітив, що той чужинець завжди питає одне й те саме двічі, різними словами, ніби перевіряє, чи відповідь зміниться. Тепер ми, коли бачимо такого, домовляємось відповідати геть по-різному щоразу, навмисне, кожен своє, — так, щоб той, хто записує, не міг скласти двох однакових слів докупи й побачити візерунок. Дрібниця, може. Але відколи ми це затямили, жоден чужинець не пішов від нас, певний, що знайшов щось варте паперу.