Розділ 13. Жереб

Три дні вони йшли гірськими стежками, не тими, якими Данило колись ходив, а зовсім новими, обраними навмання, без жодної системи, — і кожен крок цієї навмисної безсистемності віддавався в ньому тим самим дискомфортом, з яким колись давалась йому наука будувати незамкнений контур замість звичного, надійного шва.

На третій вечір, коли гурт розташувався на нічліг у видолинку, захищеному з усіх боків скелями, Данило зібрав навколо вогнища не тільки Морану й Теся, а й кількох найстійкіших із вісімнадцятьох — того самого коваля, що допомагав Морані вчора, стару жінку, яка спитала «що тепер» на похороні Радима, і ще двох, чиї імена він устиг запам'ятати за ці важкі дні.

— Я хочу поговорити про те, як ми вирішуємо, куди йти далі, — сказав він, коли всі зібрались. — Не про напрямок сьогодні. Про сам спосіб вибору.

— Хіба є інший спосіб, крім того, щоб хтось вирішив? — спитав коваль, недовірливо звівши брову.

— У цьому й проблема, — сказав Данило. — Досі вирішував я. Мій розум, мій досвід, мій характер — усе це разом утворює візерунок, який можна вивчити. І Вельд його вивчив. Він не ловив мене за слідом. Він ловив мене за тим, яким я є, — за тим, що передбачуваний навіть у своїй обережності. Якщо я й далі вирішуватиму сам, хай навіть навмання, хай навіть проти власних звичок, — рано чи пізно моя навмисна випадковість теж стане візерунком, бо навіть спроба бути непередбачуваним — це теж характер, який можна вивчити.

Морана слухала уважно, і Данило бачив, як у неї в очах формується те саме розуміння, яке щойно склалось у нього самого.

— Тобі потрібно не діяти інакше, — сказала вона повільно. — Тобі потрібно, щоб рішення взагалі не належало одній голові.

— Саме так, — сказав Данило. — І я думаю, що знаю, як це зробити. Не розумом. Не хитрістю однієї людини. А тим самим способом, яким ти будуєш стіну чи туман, Морано, — тільки не для сили цього разу. Для випадковості. Справжньої, такої, яку не вирахує навіть найкращий картограф, бо вона не лежатиме в жодній окремій голові, яку можна вивчити.

Він пояснив задум повільно, обережно добираючи слова, бо сам іще формулював його на ходу, розкладаючи інтуїцію на частини так само, як розкладав колись найпершу криву формулу в темряві барака Дому Ревена.

— Уяви жереб, — сказав він. — Не звичайний, не з паличок чи камінців, витягнутих однією рукою, — бо навіть така рука має звичку, яку можна вивчити за досить довгий час. А жереб, зітканий із дрібних, окремих внесків багатьох людей воднораз, так само, як ти тчеш стіну з двадцяти дихань. Кожен додає крихту своєї волі, свого випадкового, непередбачуваного людського імпульсу — і те, що виходить на кінці, не належить жодному з нас окремо. Навіть я сам не знатиму наперед, що вийде, доки воно не вийде.

Данило зупинився, обмірковуючи власні слова далі, і в голові його вже складалась внутрішня будова цього нового плетива так, як складалась колись будова першого світляка. Ядром тут була не сила, зрозумів він, а сам людський намір — крихітний, суб'єктивний, непослідовний навіть у межах однієї голови, не те що серед п'ятьох геть різних. Геометрія мала бути найпростішою з усіх, які він будував, — не форма навіть, а миттєвий, одноразовий зсув, схожий на те, як кидають монету, тільки монету, кинуту водночас п'ятьма руками, кожна з яких штовхає її в свій бік. А контур, найголовніше, мав бути таким, щоб жоден із п'ятьох імпульсів не важив наперед більше за інші, — інакше жереб перестав би бути жеребом і став би просто прихованим голосуванням, у якому найсильніша воля перемагає, а це вже можна було б вивчити так само, як вивчають найсильнішу волю в кожному дотеперішньому рішенні Данила.

— Найважче тут, — сказав він уголос, — не зробити конструкцію. Найважче — не дозволити собі, навіть підсвідомо, підштовхнути результат у бік, який здається мені правильним. Бо якщо я, бодай несвідомо, тягтиму жереб туди, куди підказує мій розум, — усе марно. Я маю справді відпустити, а не тільки вдавати, що відпускаю.

Морана довго обмірковувала почуте, і Данило бачив, як вона подумки прокручує це через призму власного досвіду, шукаючи слабини так само пильно, як він сам шукав слабини в чужих формулах.

— Це можна зробити, — сказала вона нарешті. — Легше за стіну, легше за туман, бо тут не треба тримати нічого довго — тільки одну мить, достатню, щоб зібрати крихти й дати їм зіткнутися. — Вона задумалась. — Але є небезпека. Якщо в тому колі буде забагато людей, схожих думками, — жереб перестане бути справді випадковим, схилиться до того, куди хилиться більшість. Нам потрібні голоси, які тягнуть у різні боки, а не ті, що тягнуть усі туди самі.

— Тоді додамо тебе, мене, Теся, — сказав Данило, — і хоча б двох із гурту, обраних не за схожість із нами, а навпаки — за те, що думають геть інакше. Чим менше ми схожі одне на одного в цьому колі, тим менш передбачуваним буде результат.

Вони спробували того самого вечора, уперше, невпевнено, — Данило, Морана, Тесь, коваль і стара жінка стали тісним колом при вогнищі, і Морана, тим самим голосом, яким диригувала стінами й туманами, повела їх крізь просту, коротку дію.

— Не думайте про напрямок, — сказала вона. — Не намагайтесь вирішити правильно. Просто відпустіть — маленьку крихту наміру, будь-яку, яка спаде на думку першою, і довірте її колу.

П'ятеро заплющили очі, з'єднавши руки, і Данило відчув, як щось крихітне, ледь відчутне, тремтить між долонями, — не сила навіть, а щось тонше, схоже на саму невизначеність, зіткану в одну коротку, живу мить. Він упізнавав контур цього плетива, і контур цей був геть іншим за все, що бачив досі, — не той, що тримає, а той, що розсіює, розрахований не на те, щоб зберегти форму, а на те, щоб форма народилась сама, з зіткнення п'ятьох окремих, несхожих імпульсів, жоден з яких не переважував інших наперед.