Розділ 6. Двадцять горлянок

Вона привела їх не в село, а до старого клуняного повітряного млина на пагорбі за околицею, порожнього, з поламаними крилами, — місце, звідки видно було все навколо, а самих не видно нізвідки.

— Звідси я бачу дорогу з трьох боків, — пояснила вона, сідаючи на трухляву колоду при вході. — Якщо хтось піде за вами, я побачу раніше, ніж він побачить нас.

Тесь лишився стерегти внизу, при вході, а Данило сів навпроти Морани, на другий кінець тієї самої колоди, і кілька довгих хвилин вони просто дивились одне на одного в присмерку, що згущувався за поламаними крилами млина.

— Ти хотів говорити, — сказала вона нарешті. — Говори.

— Ти сказала, що вже бачила, як гине двадцятеро одразу, — сказав Данило прямо, без манівців, бо відчував, що з цією жінкою манівці не спрацюють, тільки роздратують. — Розкажи мені.

Морана довго мовчала, дивлячись у темряву за поламаним крилом, і Данило вже подумав, що вона не відповість, коли вона нарешті заговорила — тихо, рівно, тим особливим голосом, яким люди розповідають те, що переказували собі подумки так часто, що слова стерлись до голого каркаса, позбавленого гостроти першого болю.

— Село називалось Тихий Яр, — сказала вона. — На північному заході, далі, ніж ти, певно, ходив. Я виросла там. Мій батько був коваль, мати — травниця, як та, кому ти колись урятував життя хибним слідом, тільки я про це дізналась пізніше, коли почула про тебе вперше. — Вона обхопила коліна руками. — Три роки тому я вже вміла те, що вмію тепер, — не так добре, але вміла. Я вчила своє село, потайки, повільно, точно так, як учиш ти. Одне «чому» за раз. Обережно. Ми думали, що ми обережні.

— І що сталось? — тихо спитав Данило, хоч уже здогадувався, що відповідь буде важкою.

— Сірі прийшли зненацька, — сказала Морана, і голос її вперше за розмову здригнувся. — Не так, як у Кривому Броді, розтягнуто, з питаннями по одному. Одразу загоном, уночі, коли всі спали. Хтось доніс — до сьогодні не знаю хто, і, чесно кажучи, вже не хочу знати, бо якщо дізнаюсь, не втримаюсь. Вони оточили село до світанку. І коли розвиднілось, у нас не було часу навіть подумати, не те що збудувати щось разом, синхронно, довіряючи одне одному. Кожен тікав чи ховався сам, поодинці, як умів, — і поодинці нас ловили, поодинці, одного за одним, як ловлять курей у дворі.

Вона замовкла, і Данило чекав, не наважуючись поквапити.

— Мій молодший брат, — сказала вона нарешті, зовсім тихо. — Йому було чотирнадцять. Я встигла навчити його лиш одного — як тримати крихітну незгоду проти твердіні, дрібницю, щось, що могло б хвилину затримати ворога, дати хвилину втекти. Він спробував це сам, наодинці, проти дорослого мага, — і в нього не вистачило сили навіть на дрібницю. Він просто… не встиг вирости в те, чим міг стати, якби я вчила його швидше, голосніше, не боячись привернути увагу.

Тиша в старому млині стала важкою, як камінь.

— Відтоді, — сказала Морана, і голос її знову зміцнів, тепер уже свідомо, силою волі, — я думаю про це щодня. Що якби я навчила все село разом, одночасно, стояти пліч-о-пліч, а не ховатись поодинці, — може, брат мій не стояв би сам проти чужого мага з однією крихітною незгодою в кишені. Може, ми встигли б звести стіну до того, як загін оточив нас. Твоя обережність, Даниле, — вона рятує людей поодинці, повільно, одну голову за раз. А коли приходить загін уночі, поодинці ти вже не встигаєш. Тільки разом можна встигнути вчасно.

Данило слухав, і всередині нього все стискалось у той самий важкий, знайомий вузол — той, який стискався щоразу, коли він розумів, що чиясь ціна за урок була вищою за будь-яку науку, яку з неї можна винести.

— Мені шкода твого брата, — сказав він тихо, і слова ці були прості, без прикрас, бо нічого прикрашеного тут не було місця. — Справді шкода.

— Знаю, — сказала Морана. — Бачу по тобі. Ти не з тих, хто каже це, аби сказати. — Вона подивилась на нього уважніше. — Але я не хочу твого жалю, тихий південний Даниле. Я хочу, щоб ти зрозумів, чому я роблю те, що роблю. Не тому, що не бачу небезпеки в тому, як контури можуть завалитись. Я бачу її щодня, гострішу, ніж будь-хто. Я просто зважила дві небезпеки — повільну смерть поодинці й швидку смерть разом — і обрала ту, яка дає бодай якийсь шанс устояти, коли час вичерпується раніше, ніж встигаєш підготуватись.

— А як ти тримаєш це разом? — спитав Данило, переводячи розмову туди, куди тягнув його інженерний розум навіть посеред найважчих зізнань. — Двадцять горлянок воднораз. Я вчився тримати дві незгідні ноти нарізно, і це мало не звело мене з розуму від напруги. Як ти тримаєш двадцять живих, переляканих людей у одному диханні?

Морана вперше за розмову ледь помітно всміхнулась — не гірко цього разу, а з чимось схожим на професійну гордість.

— Це найважче, що я вмію, — визнала вона. — Важче за саму стіну. Стіна — просто наслідок. Найважче — не будувати конструкцію. Найважче — відчувати двадцять людей воднораз, кожного окремо, у ту саму мить, коли ти водночас тримаєш ціле. — Вона заплющила очі, ніби пригадуючи відчуття. — Я не дивлюсь на стіну, коли веду плетиво. Я дивлюсь на людей. На те, як здригається чиясь рука. На те, чий подих збивається на частку удару серця раніше за інших. Я мушу відчути це раніше, ніж воно стане зривом, — і встигнути або заспокоїти голосом, або, якщо не встигаю заспокоїти, різко розірвати плетиво в тому самому місці, випустивши того одного з кола, перш ніж його страх потягне за собою решту.