Розділ 4. Чутка про іншого палія

— Я хочу побачити його, — сказав Данило тихо. — Того сірого. Хоч здалеку.

Чоботар мало не впустив свічку.

— Ні, — прошепотів він жорстко, хапаючи Данила за рукав із силою, якої Данило не чекав від зморщених старечих рук. — Ти не розумієш. Якщо він побачить тебе тут, у селі, — не важливо, зблизька чи здалеку, — він одразу знатиме: приблуда вернувся. І тоді заберуть не дев'ятьох. Заберуть усіх, хто лишився. Мене. Мою жінку. Дітей коваля, що лишились без батька. Ти хочеш подивитись на нього — а поплатимось ми.

Данило зупинився, і холодний розум, який уже почав було вибудовувати план — підкрастись, роздивитись, знайти слабину так само, як знайшов слабину в сітці, — раптом наштовхнувся на стіну, яку сам же й звів багато місяців тому. «Не кидати своїх іскор у вогонь». Він прийшов сюди, щоб побачити ціну своєї хоробрості, а мало не додав до неї нову.

— Ти правий, — сказав він нарешті, і кожне слово важило, як камінь. — Я не піду до нього. Не сьогодні. Не тому, що не хочу, — тому, що моє бажання дізнатись коштуватиме вам дорожче, ніж коштує мені.

Чоботар видихнув, і плечі його опустились.

— А дев'ятеро? — тихо спитав Данило. — Ти знаєш, куди їх повезли?

— На північ, — сказав старий. — Далі не знаю. Ніхто не знає. Тих, кого забирають «на розмову», не вертають назад казати, куди їх водили.

Данило довго мовчав, дивлячись на тьмяний вогник свічки. Він думав про Аврена — про критий візок, що виїхав із Дому Ревена, про клятву дійти до законів і повернутись. Тепер до цієї клятви додавалась друга, менш голосна, але не менш важка: дізнатись, куди Колегія забирає тих, кого вважає загрозою, — і, якщо можна, вирвати їх звідти.

Але не сьогодні. Сьогодні в нього не було ні сили, ні плану, ні права ризикувати рештою села заради розвідки, до якої він не готовий.

— Я вернусь, — сказав він нарешті. — Не обіцяю коли. Але вернусь — не подивитись, а щось зробити. — Він стиснув чоботареву руку у відповідь. — А до того часу — бережіться. Мовчіть, як мовчали. Я не проситиму вас більше нічого голосного. Досить голосного на все ваше життя наперед.

Вони вийшли з хати перед світанком, тим самим шляхом, яким прийшли, — і Данило, зупинившись на краю невидимої сітки, знову заплющив очі, готуючись знайти ту саму слабину.

Але цього разу, стоячи там, у передранковому холоді, з тягарем почутого на плечах, він зробив дещо, чого не робив напередодні, — не просто пройшов крізь пастку, а зупинився вивчити її до кінця, як зупиняються вивчити ворожу зброю, перш ніж утекти від неї назавжди.

Він розкладав сітку вдруге, повільніше, уважніше, ніж напередодні, коли поспішав і боявся. Ядро — тонке, розтягнуте, живлене краплями. Геометрія — не купол, не спис, а площинна сітка, розкинута низько, там, де людина йде, не дивлячись під ноги. Контур — багато дрібних вузлів, кожен по собі слабкий, але зв'язаних докупи в одне ціле, як сітка риболовна, у якій жодна нитка сама по собі не тримає вагу улову, а тримає плетиво.

І тут Данило зрозумів дещо, чого не бачив напередодні, засліплений поспіхом.

Ця сітка була дуже схожа на те, що він сам будував останні півроку. Не одна велика формула — багато дрібних, з'єднаних не силою, а спільним задумом. Різниця була тільки в меті: його мережа сіяла думку, ця — ловила рух. Але спосіб, яким обидві трималися, — розсіяно, дрібно, без єдиної несучої ланки, — був той самий.

«Вони вчаться в мене, — подумав він, і від цієї думки одночасно похолов і — дивно — відчув щось схоже на холодну повагу до ворога, який умів учитися. — Або, може, це я вчуся в них, самими цими роздумами перетворюючи їхню зброю на своє знання».

Бо якщо ця сітка тримається так само, як тримається мережа, — вона й ловиться так само, як ловиться мережа: не силовим ударом в одну точку, а розумінням, де узгодженість слабша за впевненість.

Данило почав шукати не єдину слабину для проходу — а спосіб відчувати такі сітки здалеку, до того, як підійдеш упритул. Він подумки прокрутив те відчуття, з яким уперше вловив тремтіння повітря за двадцять кроків від першого паркану, — те дзвінке, ледь чутне напруження, схоже на струну перед грозою, — і спробував розкласти його на складові, так само, як розкладав колись перший порух Дорнового списа.

Ось воно було. Не форма сітки видавала її здалеку. Видавала її та сама тонка нерівність натягу, яку він відчув ізсередини, коли шукав слабину. Розтягнута на велику площу конструкція, живлена лише краплями, ніколи не тримає натяг ідеально рівним — десь тугіше, десь слабше, і ця нерівність, якщо навчитися її ловити не впритул, а на віддалі, здатна попереджати про пастку задовго до того, як людина підійде до неї впритул.

Данило заплющив очі ще раз, глибше цього разу, і спробував сам, свідомо, викликати те відчуття — не чекаючи, доки воно виникне саме, а йдучи назустріч йому, як ішов колись назустріч русла, тільки обережніше, тонше. І щось у ньому — маленьке, ще непевне, як перша крива куля світла багато місяців тому, — відгукнулось. Ледь-ледь. Наче він навчився чути не саму пастку, а тінь пастки, яку та лишає в повітрі задовго до того, як людина підходить достатньо близько, щоб зачепити.

— Це можна вивчити, — прошепотів він Тесеві, коли вони вже стояли за селом, у безпечній відстані від сплячої сітки. — Не тільки обходити готове. Відчувати наперед. Якщо ми вмітимемо це — жодне подібне село нас більше не здивує.