Розділ 26

На світанку, коли ще було мглисто, а над морем стояв туман, до садиби Феокла прибув гонець і повідомив, що цар Сатир збирається говорити з найкращими з найкращих громадян Феодосії. Той солдат не назвав конкретної години, коли боспорський тиран буде готовий, і місце, де він збирався зустрітися з феодоситами, але виявилося, що його послання зрозуміли і правильно витлумачили.

Делегація феодоситів вийшла за стіни полісу після сієсти. На той час на невеликому пагорбі метрів за п'ятсот від стін, неподалік вибіленої огорожі садиби хори Феодосії розташувалися Сатир і його почет.

Цар Боспора сидів на пишному килимі, і було видно, що старий віддає багато сил, намагаючись надати поставі величі. Я ж зупинився далеко і не міг розгледіти колір його очей чи родимки на обличчі. Бачив тільки сиву бороду і що Сатир виглядає схудлим, як людина, що хворіє на невиліковну хворобу. Чув я, що йому п'ятдесят або близько того років, за мірками цього світу не мало, але й небагато для могутнього правителя.

Праворуч від царя розташувалася, мабуть, сама Тіргатао. Якщо судити з ладної фігури, то я тепер розумію Гнура. Обличчя цариці наполовину приховувала золота бахрома, що падає блискучими струменями з високою золотою діадеми, а губи були ще сповнені тієї повноти, що буває у молодих дівчат і зникає у жінок з віком. Роксолан також там був. Він займав місце ліворуч від Сатира, а інші знатні боспорці та воєначальники стояли півколом за ними.

Можливо, я щось упустив, бо спочатку грав у дивачки з Гнуром. Проклятий роксолан помітив мене і око не відводив весь час, поки я стирчав на тому пагорбі. Наче дівчину гарненьку побачив! Ще мені здалося, що серед свити боспорського царя промайнуло обличчя Ліда. Але тоді в цьому я не був певен.

Феокл, Тасій і ще троє шановних феодоситів, залишивши нас, свій ескорт позаду, наблизилися до Сатира, раболепствуя, поклали до його ніг дарунки від поліса. Що вони казали, я не чув. Але спілкування їх із Сатиром тривало не більше десяти хвилин. Так само низько кланяючись і задкуючи, Феодосійські делегати відступили і повернулися до нас. Ніхто з них тоді нічого не сказав. Ми мовчки поверталися за мур.

Феокл таки розповів мені про бажання царя Боспора. Сатир зажадав від перших громадян полісу, щоб Феодосія, як у старі часи існування сіммахії, увійшла до Боспорського царства.

- Що ви відповіли Сатиру? - Запитав я.

- Обіцяли подумати, - відповів Феокл.

* * *

Після зустрічі феодоситів з царем Боспора минув тиждень, а Рада перших (громадян) все «думала» і не поспішала із відповіддю до царя. Насправді вони чекали на допомогу з Гераклеї, а Сатир тим часом розоряв хору і таки поставив греблі на річці. У полісі стало ще менше води, і скоро, як на мене, боспорці перекриють своїми кораблями вихід із порту. Тільки морем до Феодосії ще надходили їжа та вино.

Я і мої воїни ледарювали. Нас добре годували і нічим, ніякої роботи не обтяжували. І ніби кочівників все влаштовувало, тільки не мене. Я місця собі не знаходив, передбачаючи, чим вся ця бездіяльність може закінчитися. На кону стояло наше життя!

Життя саме пропонує нам багато речей, які іноді силою не візьмеш. Тільки ми надто дурні, щоб оцінити це. Чекаємо, щоб хтось ухвалив рішення за нас або надав готовий, блискучий план дій. Адже в житті багато дається частинами, а нам залишається лише зробити вибір, яким би він важким не був. У житті часто буває так: вона пропонує плід, він і зрілий і смачний, проте трохи підгнилий. Чи є сенс викидати його? Викинути і сидіти потім із пересохлим ротом.

Я так і вчинив, мабуть...

Місцевий ринок манив мене не лише запахом свіжого молока, коржів, сиру та яблук. Я слухав розмови, і для мене не була важлива їхня суть, я слухав людські голоси так, як можна слухати шум прибою біля моря. Одного з таких вечорів я стояв, спираючись на стовбур розлогої яблуні, що вже почала втрачати листя, коли відчув дотик вологих губ до мочки вуха і почув тихий шепіт:

– Я знаю, рідний, тобі все одно, чи є на світі Опія чи ні її. Ти кам'яний. Бездушний маста марману, неживий. Але я дихаю, бачу, чую і живу! Ось ляжу зараз біля ніг твоїх запорошених і нікуди не піду. Ледве стою на ногах. Приплелася абияк, щоб побачити тебе, ненаглядний.

Почувши шипіння цієї змії, бажаної змії, я підскочив як ошпарений і, розвернувшись до неї, насилу стримуючи бажання закричати, запитав:

- Що ти хочеш?

Без збентеження вона відповіла:

– Зроби мене своєю дружиною…

- Зупинися, я не хочу більше тебе слухати.

- Не хочеш дружиною, зроби коханкою. Рабинею, наложницею. Я згодна. Аби залишитися з тобою!

Ця жінка, як і раніше, зводила мене з розуму. Моє тіло хотіло її до дзвону у вухах, і я прийняв рішення: «Якщо тобі дістався плід, що підгнив, чи не краще видалити гниле місце, а решту з'їсти?»

Ми разом пішли з ринку, спустилися в порт, пройшлися берегом моря, а потім піднялися до акрополя. Опія розповідала мені історію про сколотів та сарматів. Її предків скіфи називали – оюрпата. Ця назва в перекладі еллінською мовою – «мужовбивці», так «оур» означає «чоловік», а «пата» – «вбивати». Незабаром мені стало зрозуміло, що Опія розповідає про амазонок, яких колись захопили греки.

У відкритому морі ці войовниці напали на своїх бранців і всіх їх убили. Вони не вміли поводитися ні з кермом, ні з вітрилами, ні з веслами, і тому після побиття чоловіків почали носитися хвилями по волі вітру. Так кораблі пливли самі собою, поки не пристали до незвіданої землі. Амазонки ступили на берег і, зустрівши перший табун коней, захопили його, сіли верхи і почали грабувати, як виявилося, володіння скіфів.

Скіфи не знали ні їхньої мови, ні одягу, ні народності і, прийнявши войовниць за чоловіків, почали битися з ними. Амазонок було менше і вони відступили, залишивши на полі бою трупи соратниць. Незабаром скіфи виявили, що воювали з жінками, і вирішили жодним чином більше не вбивати їх, а послати до них наймолодших своїх одноплемінників із чоловіків, приблизно в тому числі, скільки було амазонок. Юнакам було наказано стати табором навпроти табору амазонок і не боротися з ними, а якщо ті нападуть, тікати. А коли амазонки припинять переслідування, знову повернутись у табір. Так вирішили на раді скіфи, бажаючи мати дітей від цих жінок.