Розділ 21

Знову я бачу сонячний бік вулиці. А ніч провів на її тіньовому боці. Побоюючись за своє життя, не спав, скоріше дрімав, коли накочувала втома і важчали повіки. Я все роздумував, яким чином вбивство сармата позначиться на моїй долі? Може, прямо зараз невідомий ворог крадеться, ховається в чагарнику навколо щоб помститися? Багато вождів після вчорашнього бою пішли, як мені здавалося, роздратовані перемогою молодика над досвідченим воїном. Не я почав першим! Чому, за що?

І спадало на думку одне: розмови підслухане того дня, коли я начепив маску марману, насправді виявилися пророчими, правдивими. До цієї ночі чомусь згадувалося тільки про кровожерливий дух, що ніби вселився в мене, а тепер виразно зазвучали спогадами й інші слова: «…тепер нашому ардару доведеться прийняти не один виклик! Адже кожен, помітивши його молодість, побачить і голови, здобуті у бою, і скальпи…»

Якби я був уважнішим, то зміг би помітити нитки, що сплела для мене доля ще тоді. Але настав похмурий ранок, коли сіре важке небо никне до землі, коли сонечко ховається за волохатими хмарами і рідко звучать пташині голоси, я вдивляюся в обличчя незнайомих мені воїнів і тішуся лише тією обставиною, що веде їх до мене Лід. Хлопець сутулиться, кутається у вовняний плащ, і я його розумію: мерзлякувато. А ось супутники мого агента, навпаки, напоказ хизуються в червоних сорочках і синіх каптанах, блищать золотом на шиї, руках і поясах, йдуть, випинаючи груди. Вони схожі на червоногрудих снігурів. Згадалося з минулого життя, як уперше побачив цю пташку, і тоді теж сніг ще не випав, а яскравий красень пустував, стрибаючи з гілки на гілку горобини. Лід поруч із ошатніми хлопцями виглядає плебеєм пташиного царства – звичайним горобцем. І я мимоволі від своїх думок усміхаюся, що тут же має наслідки: суворі воїни, помітивши мою усмішку, розслабилися і, переглянувшись один з одним, обмінялися посмішками. В обох воїнів з-під розшитих кольоровим бісером тіар струменіють руді кучері, а сірі очі сповнені допитливої цікавості. Так дивляться діти, не воїни.

«Вони навіть не усвідомлюють того, як крихкий їхній кольоровий і сонячний світ. Не замислюються над тим, що тепер у безпосередньому сусідстві з ним знаходиться світ зовсім інший - сірих фортечних стін, стін зі щитів і копій боспорських гоплітів, поєдинників усіх мастей і долі з напруженими щупальцями, щоб схопити будь-кого, хто опиниться в потрібний момент поруч із мною!»

Так я думав, коли ці двоє князьків із будинів запропонували мені свої мечі та воїнів.

Таксак і Хорс, як вони вважали, володіли десятком сіл, що стояли на землях будинів на північ від Гелона. Насправді цей вплив еллінів так позначилося на їхньому уявленні про себе. Нічим, крім коня та військового спорядження, вони не володіли! Стояли кожен на чолі бали, і як Хазія зі своєю сотнею оберігав Ільмек, так і ці новоявлені князьки мали оберігати мирних землеробів від набігів інших кочівників. Дітлахами насправді вони виявилися правильними: повели своїх воїнів на захист Гелона, куди, залишивши своє житло, попрямували і жителі опікуваних ними селищ. Але сидіти за валом і чекати на штурм меланхленами цим сколотам було не в силі. Я сам бачив вали та стіни Гелона. Сумніваюсь, що меланхлени наважилися б штурмувати ці укріплення. У коні та луці сила будь-якого номада! Так розсудили й молоді ардари. Як і я кілька місяців тому ці молодці на чолі п'яти десятків вершників пішли з Гелона з великим караваном купця-херсонесита. І охороняти добро торговця в дорозі вони мали до Калос Лімен. Коли з'ясувалося, що поліс повстав і купецькі кораблі змінили прописку на порт Керкінітіди, молоді ардари погодились продовжити свою службу. Ну а там, поблизу Керкінітіди, вже збирав свою армію роксолан Гнур.

Найцікавішим у розповіді Хорса, а говорив більшою мірою він, був сюжет про мою перемогу над Аспаком, коли хлопці вперше почули про маста марману, вождя паралатів Фароата та вчорашню перемогу над родичем самого Гнура! Не буду гадати, яким шляхом тут поширюються чутки, звичайно, звичайним, коли хтось комусь щось розповів. Тільки цей сколот – справжній майстер прикрасити одного разу почуте! Або, може, так його виховано. Хорс, не відводячи погляду, виливав потоки лестощів, від чого Фароат усередині мене млів, а моя сутність, навпаки, насторожувалася.

– Вкажи нам честь, ама ардар[58], візьми під свою руку і володій. Якщо зрадимо тебе чи хтось із наших воїнів відвернеться, покарай як арна арса[59], і ніхто не засудить тебе за це. Клянемося Папаєм, Табіті та Апі, усіма богами та духами на небі та на землі!

Так закінчив свою промову Хорс, і обидва князі, опустившись навколішки, зняли з поясів срібні чаші і підставили долоні, щоб я наповнив їх вином. Ні, я не схибив! Звичайно ж наповнити я повинен саме чаші, ось тільки ті піалки мали в центрі денця отвір. У те «око» одягався шнурок, який і кріпився на поясі, а коли сколот хотів випити вина, то знімав з пояса чашу і, заткнувши дірочку середнім пальцем, простягав відкриту долоню. Вино наливалося з бурдюка, рідше з амфори і, як правило, розплескувалося, потрапляючи в долоню, стікало по зап'ястю, звідки сколот злизував дорогоцінну вологу. І називалося все це дійство - "наповнити долоню" або фарна - небесна благодать[60]. Хоча друге визначення мало нерозривний зв'язок із першим: невипадково елліни дорікали скіфам за їхню схильність до пияцтва.

Це прохання застигло мене зненацька. Треба було все обміркувати. Адже кожна нова людина – це і її проблеми, які через обставини ставали моїми. І, нарешті, у мене під рукою не було вина!

Стоячи поряд, біля молодого дубка, що виріс посеред зарослим ковилою степу, насупений Лід з усмішкою розкрив плащ і простягнув мені бурдюк.

І я розсміявся вперше за весь час похідного життя. Сміялися Лід та князьки, бо більше нічого не поділяло нас. Вино наповнило чаші.

І тільки Авасій похмуро сидів осторонь і тужно вдивлявся в сиву сутінкову хмарь неба.

* * *

Моє військо приросло вершниками-будинами, і ця подія принесла ненавмисну користь усім паралатам. Артаз з першого дня мого воцаріння взяв кермо правління паралатами в свої руки, але трапилося так, що «завгосп», так я його називаю в думах, чогось там не розрахував і у нас майже не залишилося їжі. Якби отари Таксака та Хорса не приєдналися до наших тварин, то всім нам уже довелося б підтягувати паски на животах. Загроза голоду, як і наступне за нею невдоволення воїнів, нарешті винудили Артаза до дії: поберегти баранчиків і знайти для наших вершників іншу їжу. Два десятки вершніков тесть послав на північ, у степ, щоб полювати на місцевих антилоп-сайгаків. І зізнаюся, рішення це виявилося дуже своєчасним. Ми в поході вже вісім днів, а незамінний щодо видобутку інформації Лід дізнався в когось з нових приятелів, а заводив він їх з легкістю (для мого гаманця), ніби до Феодосії йти ще тиждень або близько того. І є повна невідомість, що відбувається біля стін полісу. В облозі Феодосія чи ні? Може, за стінами жителі міста теж потребують їжі? І тому поповнити запаси там не вдасться.