Розділ 18

Калос Лімен – чудова гавань у перекладі з еллінського. Чи це так, я незабаром дізнаюся. Туди п'ятий день пливе наша армада. Капітан трієри зовсім не схожий на грека. Коли він говорив, то смикав кінчик заплетеної в кіски рудої бороди, і від того, що його праве око злегка косило, дивився капітан ніби повз нього.

– А знаєш, хлопче? Ми увійдемо прямо до гавані. У Прекрасну гавань! І цього разу виженемо херсонеситів із славного полісу назавжди!

Хлопчиком він, зовсім не звертаючи уваги на блискавки в очах Авасія, називав мене, а сам при цьому добродушно моргав, і в його лукавих, блакитних, як вода Понта, очах танцювали смішочки. Так мені здавалося, адже коли капітан говорив, то дивився в далечінь, туди, де стояв його рідний поліс – Калос Лімен.

- Ми виженемо херсонеситів?..

Я й справді вважав, що моя війна почнеться біля стін Керкінітіди. Тож здивувався почутому. І вирішив уточнити, що саме капітан мав на увазі?

- Ні, хлопче. Херсонеситів із поліса проженемо саме ми – ті, хто виріс у цьому благодатному краю. А ви, скіфи, сподіваюся, зробите так, що наші вороги ще довго не зможуть повернутися сюди. А на той час, коли це станеться, ми збудуємо нову стіну біля самої бухти і встановимо на ній камнемети.

Всі ці довгі дні в морі та благословенні ночівлі на березі капітан мовчав. Мабуть, так встали на небесах зірки, коли сьогодні він розговорився.

– Якщо всі скіфи брати, то й ти мені брат! - Раптом заявив капітан.

Чому він так сказав? Ще в минулому житті я запам'ятав це почуття тривоги, коли не розумієш чогось або коли з'являється владне прагнення розхитати це дивне почуття до кінця, вирвати з коренем і викинути до чортової бабусі. Як це зазвичай буває, ясність прийшла миттєво: "Зараз капітан приступить до моєго вербування ..."

Від безглуздості такого висновку я розсміявся, чим мимоволі заохотив капітана до пояснення:

– Я родом із прекраснокінних! – заявив він, узявшись у боки.

Тоді це зізнання нічого не прояснило про нашу спорідненість, і я кивнув у відповідь просто про всяк випадок. Через два місяці або близько того, опинившись за стінами Феодосії, я дізнався про скіфів-каліпідів, яких також іноді називали елліно-скіфами. Саме каліпіди більшою мірою, ніж інші скіфи, зазнали впливу еллінської культури. З тисячі жителів Калос Лімен їх велика частина - нащадки прекраснокінних скіфів, що жили на північ від Ольвії.

Капітан не став мене вербувати, він заявив прямо:

– Не служи за ганебне золото архонтам! Проженемо з Гавані херсонеситів, і я подарую тобі дім!

Я посміхався і знову кивав, начебто погоджуючись. Що мені ще лишалося робити? Я плив на його чортовому кораблі і мріяв про одне - щоб це плавання швидше закінчилося.

***

Я розплющив очі, розбуджений криками людей і кінським пирханням. І одразу заплющив очі від яскравих сонячних променів. Жмурячись, побачив довгі молочно-білі смужки світла, що невагомо лежали на палубних дошках, і стовпчики пилу, що ширяли в повітрі. Мене більше не хитало, трієра не рухалася. Усвідомивши це, я серед інших звуків почав розрізняти і тихий плескіт води. Підвівшись над фальшбортом, побачив довгий дерев'яний причал і під сотню рибальських човнів довкола. Рибалки поспішали піти з гавані, щоб не заважати швартовці військових кораблів. Куди не поглянь, було видно сіре кам'яне море одноповерхових будиночків, що тіснилися на такому ж кам'янистому березі. Калос Лімен здався мені убогим і похмурим, хоч і порівнювати цей поліс я міг тільки з Ольвією.

Гуркнули об причал широкі сходи, якими тут же мої одноплемінники повели коней. Хоч ніч, проведена на палубі, виявилася не такою вже й жахливою, навпаки, спалося добре, в душі ворухнулася радість з приводу закінчення виснажливого плавання.

Через п'ятнадцять хвилин або близько того – і я вже знову на вулиці еллінського поліса, у цьому світі, повному загадок, точніше, у цьому майже незнайомому світі. Майже, але не зовсім, бо вже пізнаю обриси храмів та відрізняю житлові будинки від господарських споруд. Авасій іде за мною і веде наших коней. Про що він думає? Адже хлопець, як казали в моєму минулому житті – хуторський, а примудряється завжди зберігати на обличчі незворушний вираз. Напевно, на моєму зараз написано все, адже я нервуюсь: за спиною ведуть під вуздечки коней мої воїни. Паралатів та сколотів Ільмека – півтори сотні. І людям і коням тісно між кам'яними фундаментами місцевих халуп. Тварин не напували з полудня вчорашнього дня, та й людей нагодувати не завадило б…

Куди йти? Вузькі вулички містечка в'ються вздовж берега, і мені здається, що ми не так уже й сильно пішли від порту. Помітивши великий будинок, що помітно височіє над дахами сусідніх будинків, безстрашно пірнаю під кам'яну арку входу, і перед моїми очима відкривається просторий двір. Трохи осторонь темніє фасад чи то стайні, чи то зернової комори, якщо судити з запахів гною та обмолоченого хліба.

Ховаючись від жару сонця, що сходить, двоє чоловіків розташувалися в тіні тієї будівлі і снідають. Якщо не брати до уваги кілька шматків коржика, їх сніданок складається в основному з вина. Адже після ковтка води зазвичай людина так не гримасує. Чоловік молодший, зі світлими блакитними очима і копицею волосся, наче зробленого зі свіжої соломи, кривиться після чергового ковтка і нарешті помічає нашу компанію. Він відразу інформує про це того, що старше. І хоч говорив він не у вухо, але так тихо, що я не зміг розібрати слів, а судячи з тієї спритності, з якою хлопець опинився за спиною старшого товариша – нам тут не раді.

– Хайре! - Вітаю незнайомців.

Моя рука торкається грудей, і, високо піднявши підборіддя, я чекаю на відповідь. Дуже довго чекаю. За моєю спиною свистить клинок, що виходить із піхов. Старший з еллінів робить крок назустріч, і я чую:

- Раука паті!

Не відразу розумію, що незнайомець звернувся до мене по-сколотськи. Він назвав мене світлим паном[54] і зараз стоїть ні живий ні мертвий, схиливши голову і схрестивши на грудях руки. І знову за спиною брязнув метал – вжик… Мабуть, Авасій повернув меч у піхви.