Розділ 17

Тихо і нерівно, ніби її приносило вітерцем з далекого острова, лунала музика. Проста мелодія летіла над черепичними дахами і зникала в безмовних смоковницях, які не сміють ворухнути навіть листочками під палючим сонцем, а коли флейта вмокла, мені стало чогось не вистачати. Музикант і той вирішив відпочити.

Я, втікши від вірного друга і дружини, безцільно тиняюся міськими вулицями, хоча мені добре відомо, що всі порядні сатрапи лежать у цю пору за обіднім столом або насолоджуються тінню, прохолодою від змочених у воді тканин, а то й зовсім сплять.

Після вчорашній гулянки у мене зовсім зник апетит. А від думок, що вже завтра я покину Ольвію і вирушу на війну, настрій кращим не стає. Кінець мирного життя ми святкували вчора. Хлопці втомилися ледарювати. Усі в цьому полісі з нетерпінням чекали на рішення архонта, того моменту, коли громадяни Ольвії та їхні союзники – сколоти вирушать на війну. А що стосується мого пустого хитання по місту, то воно не зовсім марне. Треба вміти знаходити користь навіть з нічого. А для цього я, майже автоматично переставляючи ноги, повністю поринув у думи і переживання, щоб зрозуміти себе і нарешті налаштуватися на майбутні зміни.

За своє, загалом, недовге життя в майбутньому я часто ставав мимовільним учасником міркувань про свою сирітську долю. Чомусь завжди йшлося про мою ущербність саме через відсутність батька. Пророкували мені і на все життя залишитися дитиною, і шукати старшого чоловіка, щоб звести його на порожнє місце батька. Це лише мала частина тих дурниць, у які щиро вірили дорослі люди і, не страждаючи на відсутність такту, озвучували при мені.

Не знаю, наскільки вони помилялися? Мені важко бути об'єктивним, але дорослість я розумів як відповідальність не лише за вчинки, а й за думки, і навіть за мрії. Скажімо, полюбити та створити сім'ю – це не про ескімо мріяти! Намагався бути дорослим і страшенно сердився, коли хтось вказував мені на те, що я ще дитина. І кумирів собі не творив! Поважав тих, хто дійсно заслуговував на повагу за розум, сміливість і відвагу, за доброту, яку в собі я чомусь не міг відшукати, і за інші чесноти. Але чомусь слова Арістида про бажання такого, як я, сина, запали в душу. Завтра мені доведеться піти з номадами під стіни Керкінітіди, а я вже сумую про те, що припиняться уроки еллінської мови та розмови про все вечорами. Згадую, як чудово лежати на апоклінтрі – ложі, названому так від слова «апокліно», що означає «розгинаю спину», і смакувати ароматне вино, слухати історії про успіхи людей з минулого та сучасників Арістида з неодмінно глибоким аналізом причин та наслідків, які підносять героїв його історій до багатства та слави…

Мені соромно зізнатися, але спочатку я, слухаючи елліна, згадував класиків марксизму-ленінізму, адже колись читав і Маркса, і Леніна, і товариша Сталіна... мимоволі місленно заперечував греку. Намагався згадати щось актуальне із прочитаних за минуле життя книг, щоб заперечити у слух. Але так і не зміг витягти зі своєї пам'яті щось переконливе для доказу відсутності зв'язку між успіхом у суспільному житті та багатством. Може, там у майбутньому все по-іншому, але не в цьому житті.

Досить копатися в собі, якого біса я побачив у жадібному греку батька, якого в мене ніколи не було?! Ось, наприклад, мій тесть взяв на себе турботу про паралатів. Йому вистачило сотні золотих монет, щоб зробити кочівників щасливими та вірними чужинцю. І до поради моєї він прислухався. Сам Артаз вважав, що головне для нас – сколотів Ільмека, утриматися при владі до початку походу. На це власне й гроші пішли. Купив він овець, бичків та вино. Паралати стали їсти досхочу і напиватися вечорами. А я нагадав йому, що сила сколотів у коні та луці, і як важко було битися з меланхленами, одягненими в броню, та еллінами. Те, чим я поділився з ним, прийшло випадково зі спогадів. Якось побачив на базарі глиняні свистульки і згадав сигнали трубача: «пробудка», «сідлай», «по конях», «шашки наголо»… адже до війни кіннота вважалася елітним військом. І керувалася звуками труби. А сколотам всього й треба вивчити – «вперед», «стріляй» та «відступаємо»! Ну, ще – "все до мене!". Ось і навчив Артаза цим сигналам. Воїнам нова гра сподобалася, тренувалися щодня. Стань тепер накотитися в запалі битви на стійкого супротивника, моя сотня по команді відкотиться назад без втрат, сподіваюся ...

– Фароат!

Почувши дзвінкий голос Аліші, я здригнувся. Піднявся з кам'яної лави з високими, повитими плющем підлокітниками та спинкою. Як я опинився у цьому парку біля храму Аполлона, не пам'ятаю. Напевно, задумавшись, повністю віддав кермо влади тілом хлопчику ...

Що краще, коли ти любиш, а тебе ні, або коли ти майже байдужий, а в тебе закохані? З нею я відчув і перше, і друге.

Щоправда, любив її по-справжньому лише Фароат. І в цьому випадку я був би радий нашій єдності. Але, на жаль, ось з'явиться вона зараз, підійде, і мені доведеться піти, поступитися пацану місцем.

Вона підійшла і завмерла, трохи піднявши плечі. Аліша не грала, вона була природною - бідною, жалюгідною, простоволосою, дикуватою і надіючою. Не помічаючи задушливого пекла, що панує навколо, вона терпляче стояла біля воріт щастя - чи кликнуть її? Я зрозумів: якщо зараз нічого не скажу їй, за мить, за хвилину, за п'ять-десять хвилин, годину – вона так само стоятиме!

– Пазака! – голос Авасія звучав глухо та далеко. Я поступався місцем хлопчику. Заради кохання та трепету моєї другої половинки від щастя. Почувався таким собі благодійником, почувши наостанок схлип Аліші.

***

Ніч перед походом я провів у стійбищі паралатів. В'яле світло розповнілого місяця, що неслося кудись напролом у мутних хмарах, освітлювало витоптану землю, кибитки, намети і тих кочівників, кому, як і мені не спалося. Душно мені стало в кибитці вождя, виліз з неї подихати та розговорився з Авасієм.

– Пазака, наші кочівники не полізуть на стіни Керкінітіди…

Мій друг і охоронець не питав, але й не стверджував. Скоріше, просто хотів поговорити зі мною про похід. Спати я не хотів і охоче відповів: