Розділ 16

Зустрічають по одязі… та вже! Коли в минулому житті побачив куратора при параді – у полковницьких погонах та папасі, з орденами та медалями на грудях, пам'ятаю, як від захоплення дихання перехопило, і непомітно для себе в струнку виструнчився перед ним. Номади, помітивши скальпи на вуздечці і висушені голови на ременях, що прикрашали мого коня, теж перейнялися повагою. Ще б! Самі вони носили повстяні двобортні куртки, одягнені на голе тіло, були підперезані мотузками з кінського волосу, а їхні штани та чув'яки блищали від бруду та жиру. На головах вершників я не побачив ні башликів, що так люблять носити будини, ні тіар, лише пов'язки з колись яскравих, а тепер брудних тканин, що до того ж вигоріли на сонці. Не всі з кочівників, які зустрічали нас, мали акінаки. Короткі списи та дерев'яні луки – вся їхня зброя. Самі вони вважали себе справжніми сколотами - царськими скіфами!

Пізніше я дізнався, чому ці номади називали себе паралатами або колаксаями. Арістид розповів мені цікаву історію, що лише один із трьох братів-скіфів – прабатьків, на ім'я Колаксай, опанував дарами, що одного разу впали з небес – чашею, плугом з ярмом і сокирою. Від Колаксая і походить рід скіфських царів.

Я лежав на ложі для гостей, що стоїть посередині кабінету торговця, а сам Арістід відпочивав на широкому дерев'яному ліжку біля стіни, обвішаної шкурами. У напівтемряві димили вугілля в бронзових триногах, ми пили вино. Я доповів торговцеві про найм кочівників, а він, задоволений моїм звітом, щедро ділився своїми знаннями:

– Хе-хе… скіфських царів! Все це вони самі вигадали! Ми, елліни, знаємо напевно, що першими людьми в скіфській землі були Агафірс, Гелон і Скіф, що народилися від Геракла та місцевої напівдіви-напівзмії, що мешкала у священній місцевості Гілея[51]. — Арістід сьорбнув з кіліка, прицмокнув від задоволення губами і продовжив історію: — Старші брати були вигнані матір'ю, бо не змогли витримати випробування, заповідане їм батьком — натягнути його лук і опоясатися поясом. Це вдалося лише молодшому скіфу, від якого і пішли всі скіфські царі. А паралатами вони стали звати себе після того, як вигнали зі Скіфії персів. І це – перші! Так перси називали своїх воєначальників.

Ці «перші» супроводжували нас по стійбищу кочівників мовчки, лише іноді кидаючи заздрісні погляди на червону сорочку Ліда, броню Авасія та кольорові каптани братів. Зупинилися ми, під'їхавши до великої кибитки. Величезна повстяна будка була встановлена ​​на дерев'яний віз, у який зазвичай впрягали четвірку, а може, й більше волів. Цей будинок на колесах був притулком царя племені паралатів – Агафірса.

Вечір був теплим, і вождь кочівників зустрічав нас лежачи на шкурах біля свого возка. Хлопцем він виявився видним. На широких плечах морщився колись багатий халат. Тепер, при тьмяному світлі ущербного місяця та смолоскипного вогню, колір його визначити було непросто. Поблискувала на могутній шиї золота гривня, і сяяли на пальцях персні. Агафірс вечеряв, і я відчув себе ніяково, не знав, як правильно вчинити. Ми зійшли з коней і стояли, чекаючи, поки вождь номадів зверне на нас увагу. Вождь кинув собакам, що лежали неподалік, обгризену баранячу лопатку і поманив мене лінивим жестом руки.

Нагадуючи собі, що сам я теж не з останніх сколотів, статечно підійшов і сів навпроти, як колись сидів перед Гнуром. Коли зустрівся очима з Агафісом, побачив там усі його гордовиті мрії, самовпевненість, свідомість зверхності над усіма навколо і багато іншого, чого й не передаси відразу словами.

- Хто ти? І чому турбуєш мене? Навіщо з тобою воїни? - Засипав місцевий цар мене запитаннями.

– Фароат – син Андарина з роду Нотона, – відповів я.

– Серед наших таких не було! Та чи маєш ти рід? Покажи свою шию, і я по нашийнику дізнаюся, хто твій господар! – гордовито пробасив він.

«Та він же п'яний!» - немов блискавка в похмурому небі блиснула, осяявся я. А Фароат у мені за мить таке зробив, що ледве не видворив мене на задвірки загальної свідомості. Його лють наповнила наші груди, і хлопчик з розмаху, розчепіривши пальці, врізав царку долонею по ситій морді. «Оце по-нашому!» – зрадів я, бо відразу побачив, як Агафіс «поплив», він уже не відчував себе багатим і знатним скіфським сатрапом, на якого чекають багатство, влада і шана. Плечі його піднялися до вух, а руки прикрили голову, ніби він приготувався терпіти побої далі.

- Поговорю з тобою, коли сонце зійде, щоб ти добре бачив, з ким говориш!

Це теж сказав Фароат, не я! Ай та хлопчик… може, дух маста марману вселився в нього?..

***

Скіфський намет зовсім не був схожий на перський, привезений колись у лісостеп воїнами Дарія. Для мене він швидше нагадував житло оленярів – чум, ярангу чи юрту. Хоча в чому різниця, наприклад, між чумом та ярангою, я теж не знав.

Переступивши колоду, встановлену біля входу, я опинився в слабоосвітленому приміщенні з круглим отвором на стелі. У вогнищі червоніли вугілля, і ніхто не поспішав підкинути туди гілку. У ніс ударили запахи диму, підгорілого м'яса та кислого вина. Побачивши силуети людей, що сидять на підлозі біля стін, зупинився. Отримавши від Аліші поштовх долонькою в спину, зробив ще один крок і завмер, роздумуючи, що робити, що далі робити?

Поки я спілкувався з Агафірсом, Сохаб відвів Алішу до батька. Про що вона домовилася з ним, я ще не знав. Горе-дипломат Фароат так швидко завершив нашу зустріч з вождем, що мені довелося й далі пливти за течією, нічого не плануючи, покладаючись на свої кмітливість та військові вміння, ще на хлопців. Вони не виглядали наляканими, швидше пишалися, що їхній пазака поставив на місце задиру. Під поглядами паралатів ми статечно підійшли до коней. Як дивилися на нас номади, я насправді міг тільки здогадуватись – довкола вже було сутінково. Ранок покаже. Було в мене почуття, що витівка Фароата ще матиме продовження, і це мене турбувало. Тільки не хлопця. Я відчував, що зараз він неймовірно гордий собою, а про те, що буде, він просто не замислювався.