Розділ 11

Людина не сама собі вибирає ім'я. Ім'я йому нав'язують батьки. А поведінкою кожен визначає себе сам. Назватися роксоланом так, як це зробив Гнур - одно титулуватися сяючим, блискучим, словом, зарахувати себе до царського роду і таким чином позначити своє верховенство. Я дивився на нього, відзначаючи горду поставу, розворот плечей та хижий профіль, коли роксолан дивився на вогонь. Весь образ савромата свідчив про присутність кавказької крові, а називатися царем міг би й кожен сколот, правда, якщо за ним стоїть дружина або, як кажуть тут, бала вірних воїнів. Я мав за собою лише невеликий загін – расма по-сколотськи [33], тілом поки юний і, напевно, повинен, перейнявшись моментом, визнати старшинство савромата.

Подумавши, я вирішив мовчати, зберігаючи гідність. Зрештою, приказка з мого минулого життя про рибу, яка не дура, пригодиться для прикладу і тут. Інша – про мовчання, яке означає згоду, мабуть, була відома Гнуру. Він, задовольнившись моєю безмовністю, вважав за можливе просвітити про військово-політичну ситуацію в сколотській ойкумені, аргументуючи «в ім'я того завдання», яке сам вважав шляхетним. І в ім'я «моїх власних інтересів».

Від Гнура я дізнався, що у Боспорському царстві править зараз архонт на ім'я Сатир. Править вже давно, успішно і нібито навіть відібрав у Афін міста Німфей та Кіммерік. Опанування новими землями не лише розширило територію Боспорської держави, а й наблизило її кордони до полісу Феодосія і позбавило феодосійців можливих союзників в особі жителів Німфея і Кіммерика. Настала черга Феодосії скоритися Сатиру.

Афіни змирилися зі втратою своїх полісів лише для вигляду, щоб і надалі безперешкодно отримувати з Боспорського царства пшеницю, рибу, шкіру та мед. Тепер елліни потай допомагають Тіргатао - цариці меотів, і Феодосії, що воює з Сатиром. Елліни наймають навіть тавров, а цар Боспора – савроматів. Сам Гнур ще не вирішив, на чий бік підвестися, але військо, по-сколотски – спаду[34], він і збирає.

Роксолан говорив не перериваючись, лише зрідка намагаючись зустрітись поглядом, а мене спочатку відволікала молода і красива дівчина, що входила в будинок з хліву, що примикав до нього. Я так вирішив тому, що варто було тільки відчинити двері, як звідти тягнуло міцним, специфічним запахом. Вона з дитячою цікавістю вдивлялася, ніби намагалася розгледіти щось у моїх очах, розмішавши варево, знову йшла, ховаючи посмішку в густих русявих локонах. Потім у двері будинку почали входити нові люди. Вони мовчки розсідалися вздовж стін, а то й просто на земляній підлозі, і, здавалося, теж розглядали мене. Усі мали при собі якусь зброю. Тьмяно поблискували мідні та срібні бляхи на ременях і піхвах мечів та кинджалів.

- Хто ці люди, і що їм тут треба? - спитав я у Гнура і тільки потім помітив Авасія, що сидів на лаві біля стіни за вогнищем. Тривога відступила, а савромат просто відповів:

– Родичі…

Знову з'явилася дівчина. За допомогою двох чоловіків котел було знято з багаття і встановлено на спеціально підготовлене місце – заглиблення у земляній підлозі. Зборище дещо пожвавішало. Хтось із «родичів» підніс Гнуру живого півня. Роксолан підвівся на ноги і швидким рухом руки витяг з піхви акінак і відтяв жертві голову. Окропивши кров'ю вогнище, Гнур віддав обезголовленого птаха русявой, і та, «почаклувавши» над кожним з кутів будинку, пійшла.

Незабаром вона повернулася і не одна, з подругами. Жінки внесли кошики з їжею та посудом, дубові збанки з пивом та кілька амфор із вином. Усі приступили до трапези, швидко приготовленої на розстелених полотнах.

Я ковтнув місцевого пивка, що виявився на смак кращим за вино, і швидко захмелів. Гнур кудись зник, не встигнувши запропонувати мені щось конкретне, хоч і так було зрозуміло – він хоче моєї згоди влитися до його армії.

– Мій маленький дар знатному воїну.

Голос Гнура з-за спини пролунав несподівано. Я внутрішньо напружився, але зміг утриматись, не обернувся.

Роксолан сів переді мною навпочіпки і поклав на полотно кинджал. Він не був призначений для бою, швидше свідчив про високий статус власника та годився лише для обрізання м'яса з кісток. Піхви, рукоять і невелика гарда кинджала були прикрашені золотою фольгою та самоцвітами, навіть шкіряний ремінь із бронзовим кільцем на кінці мав оплетку із тонкої золотої нитки.

- Дякую, - відповів я і тут же, щоб не образити горця, причепив подарунок собі на пояс, одягнувши кільце на один із численних гачків, що упираються головками у тверду шкіру. - Скажи, що, на твою думку, я можу зробити після того, як поважний Арістид опиниться в Ольвії?

– Про це я з тобою й говорив. Багато сколотів кочують поблизу Щасливої, а темрява їх залишається в тих краях на зимівлю. Обіцяй воїнам-сколотам золото, збери балу і їдь у Керкінітіду[35]. Там про мене вже знатимуть. На той час і я вирішу, з ким воюватимемо.

Воювати разом чи проти, я уточнювати не став. Яка різниця? Та й не зміг би: роксолан, задовольнивши мою цікавість, поблажливо поплескав по плечу і легкою ходою тигра попрямував до групи воїнів, що виділялась серед інших, орудуючих ложками у горщиків, криками і сміхом.

Я залишався там недовго. Тільки-но Авасій, закінчивши трапезувати, наблизився, як ми, ні з ким не прощаючись, пішли. Щоправда, уваги на нас уже ніхто не звертав і прощатися було не з руки: я поки що не того польоту птах. Прислухався до розмов на бенкеті і дійшов висновку, що за кожним воїном-гістем Гнура стоїть військовий загін. Мені й так була надана небувала для Фароата честь, а все тому, що волею нагоди сам я видавав себе за того, ким поки не був – маста марману. Про зворотний бік такої личини думати не хотілося.

***

Ніч місячна, світла, тихо довкола. Чути, як річка хлюпне хвилею на берег і замовкне. Легкий вітерець віє прохолодою, і дерева трохи, безшумно хитають гілками. Пряним повітрям, після гіркого амбре в будинку – не надихаюсь. Стоїмо біля високого тину. Я – щоб позбавитися хмелю, а Авасій, мабуть, за компанію. Не цікавився його самопочуттям.